Хазяйновито оглянув територію біля храму. Трава скошена, цвітуть троянди, чистенькі доріжки - залишився задоволений.
У лютому 2018 року відкрили новозбудований за підтримки Анатолія Ворони храм Апостола Івана Богослова у селі Зелений Яр. Отоді-то і став храм частинкою життя Михайла Цапенка.
Народився Михайло Григорович 31 липня 1950 року в селі Жовтневе. Закінчив восьмирічну школу і пішов навчатись на механізатора. Після закінчення училища прийшов у рідне село, де кожна стежинка, кожне деревце знайоме. Де рідна мама завжди виглядає його з усіх доріг.
Пішов працювати механізатором на тракторну базу. Як він гордився, що йому доручили трактор і нарешті він справжній господар на своїй землі. І вдень, і вночі орав він землі колгоспу, не маючи втоми, молодий, гарячий. Брав зобов’язання перевищити план і дотримував слова. Про його працю писали в районній газеті «Будівник комунізму». Тоді його девіз був «Перемагати!»
Далі був комбайн. І він, як справжній господар, дбав про нього. Говорив: «Мій комбайн!»
У 1977 році він побив районний рекорд - за 22 години безперервної роботи намолотив 105 тонн пшениці. Йому було лише 27 років, а він уже знав, що йому потрібно від життя. Більше всього в людях цінує діловитість, не любить ледарів. Кожного дня доказує собі, що він може більше.
В 1986 році Михайло Григорович був нагороджений орденом «Трудової слави» третього степеня та Почесною грамотою Президії Верховної Ради.
У 1990 році закінчив Маслівський технікум по спеціальності агроном і був призначений головним агрономом колгоспу. Працював віддано, дбав про дорогі його серцю поля з великою любов’ю.
Колгоспи відійшли в історію. Тепер орендарі самі вирішують, що сіять, скільки добрив куди внести. А раніше це була його справа.
Непросто було сидіти без роботи перший час. Хоч і на пенсії, але сили ще є, є нерозтрачена любов до землі та до рідного села. І є золоті руки, які просять роботи.
Почали будувати дитячий майданчик, Григорович уже виготовляє гойдалку для діток, пісочницю. У сільському клубі немає стільчиків, уже виготовив і привіз своїм тракторцем лавочки - добротні, покриті лаком.
А церква тепер на його обслуговуванні. Всі господарські роботи взяв на себе. Виготовив прекрасні лавочки для прихожан, а дзвіничку яку прехорошу зробив! Бо що ж то за церква без дзвону! Ще багато чого робить він у церкві своїми руками. Зайшла в церкву, а там іде прибирання: миє вікна, витирає пилюку, готує церкву для прихожан на неділю.
Питаю: «Михайло Григорович, чого ж ви самі, чому немає помічників?»
Засміявся: «А хто ж буде? Прихожани - ті не подужають, ті захворіли. А комусь треба це зробить. Он і сходи треба переробить, і ділянку за церквою ще вирівнять. І ще багато чого... Жалко допомоги немає. А я роблю, бо це ж для людей, для свого села».
Завдяки таким людям село завжди буде жить. Бо ще не перевелися господарі своєї землі. Односельчани вдячні Михайлу Григоровичу за його турботу про рідне село.