Побувати у спортзалі села Черняхів на Кагарличчині на тренуванні каратистів-мамаївців - це як побувати в іншій реальності: тут панують простота і дисципліна, взаєморозуміння, готовність постояти один за одного і командний дух. Погодьтеся, за стінами закладу, у нашому просторі серед людей таке зустрінеш все рідше. На жаль.
Двогодинне тренування каратистів принесло мені неабияке задоволення: я з цікавістю “ловила” фотооб’єктивом емоції дітей під час заняття. Для мене кожен з них - боєць, особистість. Усі вони одягнуті у доги, по- японськи рахують, займаються винятково босоніж і проводять спаринги на татамі.
Мистецтво чайної церемонії
Одного разу чайний майстер йшов по вулиці з великим підносом, заставленим чашками і баночками з чаєм. Раптом з невеличкого бакалійного магазинчика на вулицю вивалився розлючений самурай. Чайний майстер намагався дати дорогу, але самурай, який не помічав нічого навколо себе, налетів на нього. Піднос впав, чашки розбилися, а порошок чайного листа просипався на рукав самурая.
- Дивися, куди преш! - закричав самурай.
- Мені дуже шкода, - ввічливо сказав чайний майстер, намагаючись зчистити зелений порошок із рукава самурая.
- Прибери руки! - заревів самурай.
Чайний майстер відсмикнув руку, але ненароком зачепив рукоятку меча, що висів у самурая на поясі.
- Ти торкнувся мого меча! - обурився самурай. Його очі блищали гнівом.
- Прошу вибачення, - чайний майстер вклонився.
- Ти чіпав мій меч! Хочеш образити мене - краще вдар по обличчю! Це буде меншою образою, ніж чіпати мій меч!
- Але послухайте... - Намагався заспокоїти чайний майстер, - я не навмисне доторкнувся до вашого меча. Це сталося випадково. Вибачте мене, будь ласка.
- Пізно просити пробачення, - самурай був налаштований дуже рішуче. - Я - Гендзі. І я викликаю тебе на поєдинок. Завтра ввечері приходь до мого дому. Меч взяти не забудь! - самурай гордо віддалився.
Чайний майстер тремтячими руками зібрав те, що залишилося від чашок. У нього не було меча, і він зовсім не вмів поводитися зі зброєю.
Чайний майстер повернувся додому, взяв нові чашки й чай, і поспішив до дому свого учня з чайної церемонії.
Він запізнився, і учень - багатий і впливовий чоловік - запитав, де майстер затримався. Чайний майстер розповів про зіткнення із самураєм.
- Кажеш, його ім’я Гендзі?
- Так, - відповів чайний майстер.
- І ти будеш битися з ним?
- Доведеться.
- Значить, тебе можна вважати небіжчиком, - резюмував багач. - Гендзі - сильний боєць і не пробачає образ. Якщо ти вступиш у поєдинок, він тебе вб’є.
- Тоді перейдемо до уроку, - запропонував чайний майстер. - Схоже, це останній урок, який я можу дати.
Увечері чайний майстер зайшов у гості до свого друга коваля, майстра з виготовлення мечів. Вони сиділи поруч і пили саке.
- Що з тобою? - запитав коваль.
- Я хочу попросити тебе продати мені меч, - відповів чайний майстер.
Коваль посміхнувся.
- Слухай, друже, ти ж сам знаєш, що я роблю кожен меч кілька років - спеціально для замовника. А відколи тобі знадобився меч?
- Із сьогоднішнього дня, - відповів чайний майстер. І він розповів йому історію із самураєм.
Коваль слухав, затамувавши подих.
- Ось бачиш, мені дуже потрібен меч. Може, позичиш мені будь-який? Я домовлюся із асистентом Гендзі, щоб тобі його повернули, коли все закінчиться.
Коваль довго мовчав. У голосі товариша коваль почув тверде рішення померти.
- Якщо вже вмирати, - сказав нарешті коваль, - то помирай тим, хто ти є - майстром чайної церемонії, одним із кращих майстрів нашого часу.
Чайний майстер задумався над словами товариша.
Прийнявши остаточне рішення, він попрямував до будинку Гендзі.
Біля воріт стояв один із асистентів самурая.
- Передайте, будь ласка, Гендзі моє запрошення, - сказав чайний майстер. - Я пам’ятаю, що завтра ввечері у нас поєдинок. Але я хочу запросити його завтра вдень до себе у чайний будиночок. Я хочу зробити йому подарунок.
Наступного ранку чайний майстер встав раніше, щоб підготуватися до візиту самурая. Він підмів доріжку і підстриг кущі. Приготував прилади, розставив квіти у простих, але елегантних букетах. Потім ретельно почистив своє найкраще кімоно й одягнувся в нього. Тепер усе було готове і чайний майстер пішов до воріт зустрічати самурая.
Незабаром з’явився і сам самурай із двома слугами. Чайний майстер вклонився.
- Дуже радий, що Ви прийшли, - сказав він.
- Мені сказали щось про подарунок, - на обличчі самурая з’явилася єхидна посмішка. - Хочеш запропонувати викуп, щоб я відмовився від поєдинку?
- Що Ви, я б не посмів Вас так образити.
Він запросив самурая зайти в чайний будиночок, показавши слугам на сад, де вони зможуть його там зачекати.
- Ну якщо не викуп, значить будеш просити зберегти тобі життя?
- Ні, - відповів чайний майстер. - Я розумію, що Ви повинні отримати задоволення. Але я прошу Вас дозволити мені в останній раз показати свою роботу.
Вони зайшли в будиночок, і чайний майстер запросив самурая сісти.
- Я - майстер чайної церемонії, - пояснив він. - Чайна церемонія - це не тільки моя робота і моє мистецтво, це моє втілення. Я прошу дозволити мені попрацювати останній раз - для Вас.
Самурай не зовсім зрозумів, але опустився на коліна і кивком показав чайному майстру, що можна починати. Просте оздоблення маленького чайного будиночка створювало атмосферу затишку і спокою. Зовні доносилися звуки шелесту листя на вітрі і дзюрчання струмка. Чайний майстер відкрив коробочку з чаєм, і його запах змішався з ароматом квітів, що стояли на полиці.
Повільно, спокійно, точними рухами чайний майстер насипав трохи чайного порошку у чашку. Потім зачерпнув спеціальною ложкою гарячої води з котла і налив у чашку.
Самурай дивився на церемонію, зачарований красивими і впевненими рухами майстра. Маленьким совочком чайний майстер збив чайний порошок з водою до піни, долив гарячої води, подав чашку самураю і поклонився йому, зберігаючи повний спокій і зосередженість.
Самурай випив чай. Повертаючи чайному майстру чашку, він помітив, що він такий самий спокійний і при цьому зосереджений і уважний.
- Дякую Вам, - сказав чайний майстер, коли самурай піднявся, збираючись іти. - Тепер я готовий іти з Вами до Вашого будинку, щоб розпочати поєдинок...
- Поєдинку не буде, - заявив самурай. - Я ніколи не бачив такого спокою і впевненості перед схваткою - ні у кого із своїх противників. Навіть я сьогодні нервував, хоча був упевнений у своїй перемозі. Але Ви... Ви не тільки зберегли повний спокій, але зуміли передати його і мені.
Чайний майстер подивився в очі самурая, посміхнувся і низько вклонився. Самурай ще нижче поклонився у відповідь.
- Майстер, - сказав самурай. - Я знаю, що недостойний, але прошу Вас бути моїм вчителем. Я хочу навчитися мистецтву чайної церемонії, щоб знайти впевненість і спокій, яких мені так не вистачає.
- Я навчу Вас. Можемо розпочати сьогодні ввечері, адже ми вже призначили зустріч. Я зберу все, що треба, і підійду до Вашого будинку.
“Найкращий бій той, який не відбувся”
Зендокай Карате До - це не спорт, це стиль життя! Це сучасне, ефективне та реалістичне бойове мистецтво, засноване на новітній техніці ММА та традиційних принципах будо. Техніка Зендокай Карате До поєднує в собі найдієвіші прийоми з різних видів єдиноборств та включає в себе удари руками, ногами, кидки, боротьбу, больові та задушливі прийоми, що є максимально практичним для повсякденного життя. Спортсмени виховуються не лише на принципах будо, а й в дусі патріотизму та національної свідомості. Цей стиль карате заснований у 1999 році японським майстром бойових мистецтв Озавою Такаші (володар 8-го Дана). В Україні розвиток почався з 2015 року.
Тренер каратистів-мамаївців Олександр Гладких - сертифікований інструктор Зендокай Карате До. З раннього дитинства почав займатися олімпійським видом спорту вільна боротьба у Севастополі АР Криму. Під час навчання в університеті, де здобув педагогічну освіту (за фахом вчитель історії), зайнявся самбо і вільною боротьбою; багаторазовий учасник міжнародних і все-
українських турнірів.
Олександр Миколайович розповідає, що невдовзі його спортивному клубові - 2 роки. Нині у нього займається 17 бійців від 4 до 36 років, серед яких і хлопці, і дівчата.
Саме бажання відкрити секцію, сказав тренер, виникло спонтанно. А назву “Мамай” пояснив символом та уособленням українського воїна. Оптимальним віком для початку занять карате тренер вважає “з будь-якого до будь-якого”, потім уточнює: “з 4-5 років”. В Японії цим бойовим мистецтвом починають оволодівати з 4-х.
- Чому, на вашу думку чи переконання, вчить карате?
- Це - стержень, самовдосконалення, щоденне моральне духовне, психологічне, фізичне.
- Що додає натхнення під час тренування дітей?
- Дитячі очі, в яких я бачу, що мене уважно слухають, бо знають, що такого ніде не знайдуть і не почують. Повага дітей, яка проявляється в увазі дітей при демонстрації надскладних вправ та прийомів. Взагалі я даю дітям те, що сам мріяв отримати в дитинстві. Малим я дуже мріяв покататися у машині тренера.
- А що у роботі найскладніше?
- Усвідомлення батьків дітей, що те, чим займаються в спортзалі їхні діти, - серйозно, і ставитися до цього потрібно відповідно. А для них це - просто розвага дітей. Дитина ж у спортзалі тричі на тиждень по 2 години не розважається, а працює. І що за 2 години до тренування не можна їсти. І здається, діти більше чують мої настанови - менше споживайте жирного, не пийте газованих напоїв, надавайте перевагу рослинній їжі, - аніж батьки.
- За 2 роки роботи Вашого спортклубу вихованці-мамаївці неодноразово побували на змаганнях, навіть національного рівня. Як Ви мотивуєте їх перед поєдинками?
- Зауважу, карате - не спорт, це - бойове мистецтво. А кажу я їм те, що казав мені мій тренер: “Роби, що знаєш. Але імпровізуй”.
- Чи мають місце на Ваших заняттях притчі філософського спрямування? Якщо так, то яка улюблена дітей і Ваша?
- Постійно. На занятті замість фізичного навантаження може бути розумове. Без переходу в іншу площину свідомості карате не може існувати.
Я часто запрошую до дітей на тренування майстрів бойових мистецтв світового рівня, а також воїнів російсько-української війни. Одного разу воїн 72-ї бригади розповів: їхали вони в “Уралі” за Гранітним, він сидів крайнім біля борту. За ними ув’язалася легкова машина, з якої вели відео-
зйомку. Михайло перезарядив автомат. У нього в кишені було яблуко. Він кинув його під машину, вона... перевернулася. А друге яблуко - з’їв. Це реальний приклад кмітливості без використання сили.
- Чи виділяє кошти на змагання держава?
- Ні. Екіпіровка, харчування, проживання, страховка, мед-
огляд, внесок за участь - на плечах батьків та тренера.
- Може, згадаєте курйозний випадок із життя каратистів, яких тренуєте, або моменти, про які ніколи не забудеш?
- Коли почався ремонт спортзалу, приходили батьки з дітьми. Робота була часом не по силі, але усвідомлення того, що це - наша спільна справа, не давала опускати рук. І це дуже зворушливо. Ще мене приємно радує командна робота дітей. Особливо у той час, коли ми всі готували до змагання одного бійця, і коли у нас практично нічого не було із спорядження.
- Чи гартує карате командний дух, адже поєдинок - це двобій, а не командна гра?
- Так, це не командна гра, а спаринг у партнерстві. Насправді гартує і дуже об’єднує.
- Мене цікавить ставлення батьків до вибору дітей відвідувати секцію. Адже хтось, можливо, й хотів би, щоб дочка вчилася шити чи вишивати, а син - припустимо, осягати судномоделювання чи деревообробною майстерністю?
- У селі нічого нема. Тому нема й альтернатив.
- Ким Ви бачите своїх вихованців у майбутньому?
- Найкращими майстрами своєї справи, які чесні із собою. Хочу, щоб карате в дитинстві навчило працювати їх над самими собою.
- І все ж таки, навіщо карате дівчатам?
- Для самозахисту, самовдосконалення, стабільності в думках, саморозвитку, щоб стати сильнішою.
- Пригадуєте свій найкращий бій або Ваших вихованців?
- Найкращий бій той, який не відбувся. Важливо зробити все можливе, щоб його уникнути.
- Розкажіть про своїх вихованців, яких успіхів вони досягли за час навчання і тренування в секції карате?
- Сніжана Ксенжук, 10 років: срібна призерка Чемпіонату України по Зендокай Карате До, чемпіон Обухова і Обухівського району по Зендокай Карате До, призер чемпіонату Обухова, Обухівського району, Київської області по кікбоксингу і... просто красуня.
Арсен Лугина, 6 років: недобрав пару балів до бронзи Чемпіонату України по Зендо Карате До, багаторазовий призер чемпіонату Обухова, Обухівського району, Київської області.
Стас Андросов, 8 років: призер чемпіонатів Обухова й Обухівського району, Київської області по кікбоксингу, призер чемпіонату Обухівського району по Зендокай Карате До.
Максим Обидовський, 6 років: переможець чемпіонату Київської області по кікбоксингу і чемпіонату Київської області по Зендокай Карате До.
Артем Обидовський, 8 років: призер чемпіонатів Обухова, Обухівського району, Київської області по кікбоксингу, призер чемпіонату Обухівського району по Зендо Карате До.
Ростислав Новиченко, 12 років: переможець чемпіонатів Обухова й Обухівського району, Київської області по кікбоксингу, призер чемпіонату Обухівського району по Зендокай Карате До.
Роман Романько, 10 років: призер чемпіонатів Обухова, Обухівського району, Київської області по кікбоксингу, призер чемпіонату Обухівського району по Зендокай Карате До.
Віталій Погребнюк, 15 років: переможець чемпіонатів Обухова й Обухівського району, Київської області по кікбоксингу, призер чемпіонату Обухівського району по Зендокай Карате До.
Олена Андрущенко, 10 років: призерка чемпіонатів Обухова й Обухівського району, Київської області по кікбоксингу, призер чемпіонату Обухівського району по Зендокай Карате До.
Олександр Кагарлицький, 10 років: призер чемпіонатів Обухова й Обухівського району, Київської області по кікбоксингу, призер чемпіонату Обухівського району по Зендокай Карате До.
Тренер Олександр Гладких час від часу влаштовує своїм бійцям зустрічі із чемпіонами, які досягли певних висот у спорті чи бойових мистецтвах. І зустрічі ці мають практичний характер: гості працюють з дітьми, навчаючи їх та вдосконалюючи їх навики.
Ось і нещодавно каратисти-мамаївці мали честь і змогу вчитися у чемпіона світу із самбо, чемпіона всесвітніх ігор єдиноборств, заслуженого майстра спорту України із самбо, майстра спорту із дзюдо, засновника проекту “Сила Партера” Івана Васильчука. Безперечно, такі зустрічі і сумісна праця додають дітям стимулу в роботі над собою й тренуваннях і досягнення власних цілей. За організацію таких практичних семінарів діти і їх батьки завдячують тренерові.
Невдовзі мамаївці на чолі із своїм тренером відкриють власний спортивний зал.