Саме так називається пам’ятник в закарпатському селі Колочава, що відтворює образ молодої вчительки, яка в нелегкі повоєнні роки в числі «п’ятитисячників» стала символом єдності України.
Несподівану пропозицію взяти участь у поїздці до Закарпаття Олександр зустрів з великою радістю. Особливо йому хотілося побувати в селі Негровець, де у свій час випало вчителювати його матері Ганні Яківні Вареник. Саме її душевні розповіді про перебування в тих краях ще з самого дитинства посіяли в серці Олександра непереборне бажання колись обов’язково пройтися вчительськими стежинами молодої матері, вдихнути повітря волелюбного Закарпатського краю, зануритися у святі глибини історичної минувшини, частина якої стала і його долею. А ще дуже хотілося потрапити до знаменитого історичними місцями сусіднього з Негровцем міста Колочава, про яке чув від мами так багато цікавого. І ось, раптом, як подарунок долі, ця поїздка!
Негровець зустрів свого гостя своїм звичним ритмом повсякденного життя. Та в кожному своєму кроці по цій землі Олександр відчував особливий ритм, що хвилююче вплітався у стукіт його серця. Та й чи могло бути інакше?! Адже цими стежками Міжгірського району ходила колись його мати...
... Яків Павлович та Онися Нестерівна Вареники жили у селі Великі Пріцьки. Побралися вони в нелегкі тридцяті роки минулого століття, саме в пору становлення молодої української держави. Сказати, що то були нелегкі часи, все одно, що нічого не сказати. Бо то була пора суворих випробувань, як потребувала не лише витримки і праці «до сьомого поту», а й великої мудрості, щоб вистояти і вижити. А якщо в сім’ї підростало ще й трійко діток, як у Вареників, то всі ці випробування лягали пропорційно і на їхні плечі.
Ганна з’явилася на світ 18 грудня 1930-го року і була у своїх батьків другою, середньою дитиною. Старша Євдокія, звівшись на ноги, стала однією з перших трактористок у селі. Менший брат Роман закінчив Київський політехнічний інститут і працював інженером на Криворізькому металургійному заводі. А вона, Ганна, з дитинства мріяла про те, як заходитиме в клас, щоб навчити своїх учнів не лише читати й писати, а ще й любити свою рідну землю, свій народ, гордитися власним родоводом, жити гідно і життям своїм творити добро. Тож, закінчивши школу, вступила до столичного учительського інституту на Татарці, де навчання велося за скороченою дворічною програмою.
В 1952-му році вже маючи диплом про неповну вищу освіту, Ганна Вареник отримала направлення на роботу на Захід України в числі п’яти тисяч молодих педагогів, на яких керівництво держави покладало неабияку відповідальність. Саме вони, зовсім молоді дівчата і хлопці мали стати отією з’єднувальною ланкою між Сходом і Заходом України, яка, ледве зводячись на ноги після воєнного лихоліття, була охоплена ще й полум’ям розбрату.
Завдання ставилося перед юною когортою наставників не з легких. Та ще й ускладнювалося тим, що не скрізь молодих вчителів жителі Закарпатського краю зустрічали привітно. І все ж вони зуміли зруйнувати вікові мури відчуження й недовіри, змогли своєю щирістю достукатися до людських сердець, терпінням і добротою збудували місточок взаєморозуміння.
Ганна потрапила в село Негровець, яке люди поміж себе ще називали Стара Колочава. Тут все для неї було чужим і незнайомим. Дівчині з першого дня доводилося звикати до людей, їхніх звичаїв, мови, традицій та поведінки. Та найголовнішим і, певно, найважчим було те, що кожна мить її вчительської роботи потребувала пильності, мудрості і витримки.
Поволі життя входило у своє русло. Навчала дітей і сама навчалася. Спочатку осягнула ази непростої мови жителів Закарпаття. Згодом зуміла суворі погляди у свій бік деяких жителів села під час зустрічі з ними перетворити на привітні й доброзичливі посмішки. Щоправда, не всі ставилися до молодих вчителів з недовірою. Було багато і тих, хто охоче допомагав освоїтися на новому місці. І це було неабиякою підтримкою. Крім того, часу на роздуми та розчарування зовсім не було. Адже, вчителюючи у Колочаві, Ганна не витрачала його марно. Заочно закінчила Львівський педінститут і отримала диплом про повну вищу освіту, як фахівець з хімії та біології.
П’ять років натхненної праці в далекому селі Західної України стали для Ганни важливим періодом професійного становлення. Саме тут вона зуміла гідно пройти усі випробування і належно оцінити правильність обраного шляху. Саме в Колочавській школі серед своїх найперших учнів, які так щиро дарували їй свою повагу, любов і довіру, молода вчителька Ганна Яківна Вареник зрозуміла,- це її справа, її дорога. А коли в 1957-му поверталася до рідної Кагарличчини, і учні, і їхні батьки, і жителі Колочави проводжали свою вчительку зі сльозами смутку від розставання.
Повернувшись додому, Ганна Вареник пішла викладати в школу села Слобода. Шість років день-у-день топтатиме вона свою стежину до її порогу. Тут, на Кагарличчині, зустріне свою долю, вродливого молодого агронома Перта Олександровича Гребельника, народить сина Олександра, а ще через рік - донечку Надію.
У 1963-му Ганна Гребельник переведеться на роботу в Івангород Олександрівського району, де вчителюватиме до 1966-го року. Саме тоді Петра Олександровича буде призначено головним директором Мар’янівського радгоспу колишньої Кіровоградської області. Разом з чоловіком до Мар’янівки приїде і Ганна з дітками. Влаштується на роботу вчителем місцевої школи. А в 1968-му її буде призначено тут директором. Всю себе віддаватиме Ганна Яківна на службу людям і піклуванню про своїх вихованців. Разом з чоловіком вони докладуть всіх зусиль, щоб порадувати мар’янівців новенькою школою, яка відчинить свої світлі класи у 1980-му році.
Аж до виходу на заслужений відпочинок працюватиме Ганна Яківна Гребельник учителем Мар’янівської школи. Чимало високих нагород і заслужених подяк стануть свідченнями її самовідданої праці. Та чи не найбільшою нагородою будуть для вчительки її учні, - розумні, мудрі, ввічливі. За кожного з них хвилювалася, як за рідного. Раділа успіхам кожного, як власним перемогам. 1 вони, її вихованці, завжди віддячували дорогій вчительці своєю любов’ю і повагою. Саме вони, учні її останнього класу, захочуть побувати біля витоків професійного джерела своєї мудрої наставниці. І зберуться в поїздку до Закарпаття. З ними поїде й Олександр...
...Черпнувши сили і натхнення в Негровецьких просторах, екскурсанти поїдуть до Колочави. Оглядаючи історичні місця мальовничого міста, вони зупиняться біля старенької школи, на подвір’ї якої стоятиме пам’ятник молодій вчительці повоєнних років, яка в ті далекі і складні часи привезла в Закарпатський край щирість, любов, єднання і взаєморозуміння.
- Гляньте! - вигукне раптом хтось, - це ж наша Ганна Яківна!
І всі захоплено закивають стверджуюче головами. А Олександр затамує подих: невже - мати?! Майже годину простояв він біля пам’ятника у хвилюючих емоціях. Мати, либонь, і не знає про це. І, хоч таки й бачив у маминому архіві подібну світлину, та розумів, що цей пам’ятник - данина шани жителів Закарпатського краю всім тим молодим вчителям, які в нелегкі часи власним життям зшили докупи карту рідної України. І ось вона, найвища оцінка подвигу юних педагогів, які в суворі роки випробувань подарували Україні шанс на нову, світлу епоху братства і єдності.
Після виходу на заслужений відпочинок Ганна Яківна зі своєю родиною повернулася до Кагарлика та й оселилася на одній з мальовничих вулиць свого рідного міста. І вже проживаючи тут, якось помітить вона, що, шукаючи місце для дозвілля і відпочинку, місцеві хлопчаки ганяють м’яча на Чухіївському кладовищі. Будучи завжди ініціативною і небайдужою, вчителька огледілася довкола. Біля самого кладовища розмістилося чимале звалище відходів і різного сміття. Подумала, - прибрати б його і розчистити місцевість, то гарне футбольне поле було б для дітлахів. Та й біля святого місця вічного спочинку був би порядок.
Спочатку спробувала поговорити про це з місцевими жителями. Та ініціатива вчительки не знайшла підтримки. Декого більше турбувало те, що доведеться шукати нове місце для сміття. Тож і пішла Ганна Яківна з цим питанням до районного керівництва. Але й тут не відчула належної підтримки. Це неабияк її засмутило. Та все ж вона і не збиралася опускати руки. Все виношувала плани ліквідації звалища та влаштування місця відпочинку для дітей. Можливо їй і вдалося б втілити в життя свій задум, але...
Рік тому пішла за вічну межу талановита наставниця Ганна Яківна Гребельник. Останній спочинок знайшла вона на тому ж таки Чухіївському цвинтарі у місті Кагарлик. Якось недавно випало мені зустрітися з її сином Олександром Петровичем. Він і повідав мені про непросте, але світле життя своєї матері. І вже прощаючись, раптом з радістю в голосі сказав:
- Уявляєте! Відвідав нещодавно мамину могилку і побачив, що на місці колишнього звалища неподалік цвинтаря збудовано гарний спортивний майданчик. Мама ж про це мріяла до останнього свого дня...
Мене також охопили приємні відчуття. Певно, це ще один пам’ятник великій Людині, вчительці від Бога.