Не гасне зоря пам’яті

Два Миколи...
Дует двох Микол - Орленка і Бурого знали у нашому місті всі.
Впродовж десятків років їхні голоси звучали зі сцени міського Будинку культури. І їхній репертуар переважно з українських пісень гарячими оплесками вітали глядачі. Вони не просто виконували пісні - вони співали серцем. Про рідну матір і Батьківщину, про все чисте, сокровенне, вічне. Що можна висловити ось такими рядками пісні: «Поки ниву свою доорю, буду в серці носити зорю...» Зорю чистої, як роса, любові і вірності батькам, народу, Україні...
Один із Микол - Орленко проніс цю любов і вірність через горнило війни.
Його, студента-першокурсника індустріального інституту, затягнула війна у свій жорстокий вир уже з перших місяців. Бойове хрещення одержав у Прибалтиці. Воюючи в складі Першого Прибалтійського, а потім Третього Білоруського фронтів, пройшов шлях від заступника командира взводу до начальника полкової радіостанції. Що не день війни - то випробування на міцність і патріотизм. І це випробування молодий воїн з Кагарлика проходив успішно. Правда, розповідати про це він не любив. На запитання у нього була готова відповідь:
- Воював, як усі. Особливих подвигів не здійснив...
А як йому нагадають про бойові нагороди, про те, що даремно їх не видають, а в Миколи Володимировича - чотири ордени і медаль «За відвагу», він відкривав завісу спогадів. І погоджувався, що кожна бойова нагорода має свою історію.
...Білорусь. Воював за її визволення і 248 гвардійський полк, в якому служив Микола Орленко. Бої, марші, знову бої... Болота, ліси... Відступаючі фашисти розрізненими групами ховалися в лісах, несподівані зустрічі з ними були особливо небезпечними.
248 полк рухався з боями на захід. За день доводилось долати 20-25 кілометрів. На одному з маршрутів орленко відстав від полку. Причина була поважна: від перевтоми почав втрачати свідомість бойовий друг Вася Шинкеєв. Орленко не залишив друга, ніс його на плечах. Вася прийшов до тями, коли вже накрила ніч. І тоді друзі збагнули: заблудились. Якраз у цей час і натрапили на групу німців. Затаїлись, прислухались. Установили: ворогів було з десяток, чисельна перевага очевидна. Бойовий досвід підказував: треба діяти раптово. Зблизившись з ворогом, вони відкрили вогонь з автоматів. А потім у хід пішли гранати. Нікому з фашистів не вдалось утекти.
Своїх догнали другого дня. Та про нічний бій комбату уже доповіли. Орленку і Шинкеєву довелось лише розповісти про подробиці. За нічну операцію їм було вручено медалі «За відвагу».
...Микола Володимирович Орленко - полковник запасу. Понад двадцять років він очолював районну раду ветеранів, займався численними питаннями, пов’язаними із статусом ветеранів, пропагандою патріотизму і любові до рідної Вітчизни. З подачі Миколи Володимировича в районі знають про бойові шляхи багатьох земляків - авіатехніка Віру Гаврилівну Повницю, розвідника Івана Євменовича Плигуна, льотчика-винищувача Андрія Йосиповича Поліщука, партизана Василя Олексійовича Романовського і інших, хто під час Великої Вітчизняної наближав Перемогу.
Хочеться закінчити цю розповідь про ветерана війни і праці словами пісні: «Як життя мого чиста роса, не згасає зоря, не згаса...»
Хай ще довго не згасає зоря Пам’яті про Миколу Володимировича.