Гармоністи Кагарличчини - це хлібороби і водії, слюсарі і комбайнери, таксисти і працівники кладовищ. Усі вони різні - за віком, характером, умінням та долею. Сьогодні ми розповідаємо про життєві історії наших земляків і те, як гармоніка увійшла до їх життя.
“Афганістанович, давай!”
У селі Переселення на Кагарличчині живе добрий і активний чоловік Петро Сарапин. Петру Аніфановичу, якого в селі по-доброму кличуть Афганістановичем, нині 78 років. Все своє трудове життя пропрацював у автоколоні. Він хоч і на пенсії, але жодного свята у районі не пропускає. І не просто як глядач, а як артист. “Афганістанович” чудово декламує гуморески, а як візьме до рук гармошку – як кажуть, земля гуде!
“Гармошку купив до армії. Сусід показав трохи, а далі підбирав сам, - розповідає чоловік. - В армії на гармоні також грав”.
Петро Аніфанович, як сам про себе каже, “од роду трудоголік”, рано залишився сиротою. Але життя всьому навчило: порає поросят, курей, качок, працює на городі, хто попросить із сусідів - то і двері до толку доведе, і велосипед злагодить, і електропроводку, і машину допоможе зремонтувати.
Любить згадувати Петро Аніфанович, як ходив парубкувати з гармошкою, як колись їздили автобусом засівати передовиків сільського господарства, і саме йому доводилося переодягатись у Діда Мороза, а дружина Алла Григорівна брала участь у театральних постановках, до яких декорації власноруч готував пан Петро, а жінка - костюми. На весіллях Сарапину теж доводилося брати до рук інструмент і веселити публіку. “Афганістанович, давай!” - вигукували односельці в бажанні почути веселої української народної пісні.
У родині Сарапинів і грають, і співають по сьогоднішній день. “Я всю роботу дома покину, а на свято в район приїду!” - зізнається аматор сцени. - Дружина мене розуміє і відсторонює в цей час від будь-якої роботи. А приходжу на свято - усі проблеми забуваю! Додому повертаюсь задоволений, з масою вражень” Бувало й таке: Аніфанович із любителькою співу Любою Бублик пісню репетирували. Наче і звична справа. Та робили вони це у непростий спосіб - по телефону!
“Балакать до пуття не вмів, а на гармошці грав”
Василю Демиденку із села Слобода 70. Все життя він працював шофером, комбайнером, муляром у кагарлицькій “Сільгосптехніці”. Вже давно тієї “Сільгосптехніки” немає, а її трударі, з якими йшли по життю музика і гумор, живуть і радіють новому дню.
“На сапу і граблі в мене алергія, - сміється Василь Іванович, - хоча в селі лінивих не буває.
Балакать до пуття не вмів, а на гармошці вже грав, - розповідає мій співрозмовник. - Інструмент вперше взяв до рук у 4 роки. Колись маленьким на сцені сільського Будинку культури виступив, а мені вручили портфель і пенал - не знав куди від радості подітися! Грати я вчився сам”.
Родинні свята Василя Івановича проходять “як карта ляже”, та зазвичай з музикою. У розмові пан Демиденко ностальгічно згадує молоді роки, коли “гітара на шиї висіла”.
З гармоністами району зустрічається щороку, каже “цікаво себе показати і щось нове перехватить”. До речі, у 60-х роках, до армії, не одне весілля відіграв. А гуляли колись весілля від суботи і до середи.
“Заліз у погріб і зводив мелодію”
63-річний Микола Ганжа проживає в Києві, та вважає себе мирівчанином. У селі Мирівка народився, у школу ходив, жив до 17 років, друзів добрих має. Трудився слюсарем у Київенерго.
“Навчив мене грати на гармошці, а точніше дав ази гри на інструменті сусід з Мирівки Петро Васильович Тарасюк, якому я дуже вдячний. Вперше взяв до рук гармонь, коли мені було 16. Пам’ятаю, у мене “Яблучко” не виходило. То я, коли сестра з зятем пішли на роботу, у школу не пішов, а заліз у погріб і зводив мелодію, щоб ніхто не чув, - з посмішкою на обличчі згадує Петро Васильович. - 43 весілля відіграв у Мирівці з бубоністом Матвієм Петровичем Роговим, нині покійним, Царство йому Небесне”.
Сам Микола Васильович майстерній грі нікого, на жаль, не навчив, зате свята в сім’ї проходили найвеселіше - з гармонню і піснями.
“А гармошка моя - моя однолітка. У ній - моя душа!” - зізнається українець Ганжа.
“Грав так, що курява летіла!..”
Кагарличанин Іван Головко, якому було за 80, не так давно залишив цей світ. Та земляки його пам’ятають. 38 років він працював шофером у райспоживспілці - розвозив по селах людям хліб. Пальці у нього були покручені, як гачки, зате техніка гри приголомшлива!
Іван Тимофійович обожнював риболовлю, жартував до останнього, як кажуть, дня.
Вже 5-класником Головко впевнено тримав у руках інструмент і дивував своєю грою сусідів. Згодом грав на весіллях. У поважному віці бідкався, що «пальці не ті». А було, на кожному кутку звучали гармошки, мій співбесідник не знав куди вже й бігти. Казав, любив музику - страшне! Розповідав, шо і на город міг іти з гармошкою. Себе називав любителем-самоучкою. І це не заважало йому грати на весіллях так, що “курява летіла і пальці пухли” А раніше весілля гуляли не так, як зараз, а 5 днів, а то й тиждень: субота, неділя, понеділок - “на борщ”, вівторок - “на кури”... Були незаможні, казав Іван Тимофійович, але жили весело й дружно.
“Малим розучую мелодію на гармошці, а в матері на плиті горить засмажка”
Подружжя Бубликів - 68-річний Василь Іванович та 64-річна Любов Василівна з Кагарлика - бажані гості на будь-якому святі. Вони дарують людям настрій і бажання долати усі життєві труднощі своєю музикою й піснею.
Василь Іванович, який працює завідуючим ритуальною службою в КП “Міськрембудсервіс”, хвацько грає на гармоні, а Люба Василівна, яка свої сили віддавала в бурякорадгоспі, де трудилася завфермою, і праці на цукровому заводі, вибиває в бубон і співає. Чого тільки коштують їхні колядки під гармонь і бубон на міському ринку морозним засніженим ранком!
“Я ходив до 5 класу, - згадує Василь Іванович. - Батько на той час купив гармошку. От мати готує на кухні засмажку, а я питаю: “Мамо, а як “Яблучко” звучить?” Вона наспівує. Поки співала, засмажка згоріла - викинула у відро. Смажить другу. Я знову кажу: “Ма, як “Карапет” звучить?” Вона вже “Карапет” наспівує, а я підбираю. Знову засмажка згоріла!..”
Слухав Василько музику - тоді і сам підбирав. Музика супроводжує Василя Івановича і Любу Василівну все життя, то й не дивно, що син Коля свого часу закінчив музичну школу по класу баяна, грає на гітарі і гармошку до рук у святкові дні бере, а донька Наталя - по класу фортепіано.
У Бубликів у господі завжди гості. Так вони і на репетиції збираються, і щоб добре слово один одному сказати, підтримати у скрутну хвилину.
“Уся моя молодість пройшла через гармонь і бубон, - згадує прекрасний організатор, яких ще пошукати, - ми граємо, дівчата танцюють... Це вже пізніше програвачі з’явились”.
У Києві в підземці Василь Іванович ніколи не пройде мимо вуличного музиканта - будь-то скрипаль, гітарист чи саксофоніст - завжди покладе гроші: за їх сміливість, за талант, а, можливо, ще й несолодке життя.
Неповною буде розповідь про Василя Бублика, якщо не вказати, що він ще й морж з багаторічним стажем. І знаєте, після ополонки він теж із гармонню.
Зараз Василь Іванович облаштовує у себе на вулиці імпровізовану сцену і місця для глядачів, обсаджує деревами та квітами це затишне місце, щоб організовувати “Дні вулиць”. “Недобре зачинятися у хаті і людей не знати, які поруч живуть. Треба сходитися і спілкуватися”, - вважає пан Бублик.
“Підгортав на городі картоплю, бо мати пообіцяла гармошку”
69-річного Віктора Усика у Кагарлику знають добре. Адже все трудове життя пропрацював у Райсільгосптехніці шофером. Ліквідатор на ЧАЕС (був дозиметристом 39 діб), де й підірвав здоров’я і здобув інвалідність. Сам родом із села Слобода, тому слобідчанам він теж дуже знайомий.
Віктор Анатолійович жодного дня не сидить, склавши руки. Він має прекрасний сад, за яким доглядає з дорогою душею. Мало того, Палажниківський ставок у Кагарлику пан Усик засадив вербами, глодом, шипшиною, обліпихою. Посадив і горіховий гай. А ще - вишні-литовки, агрус, змайстрував місток у воду. І все це для загального користування. Засіяну власноруч траву Віктор Анатолійович косить купленою для власних потреб газонокосаркою. Навіть трояндами чоловік не дозволяє займатися дружині! Його справа - випестити квітку, а жінці дозволяється вже сухою її зрізати.
Згадує Віктор Усик дитинство: “Мати ходила на роботу, а мені наказала пів города картоплі підгорнуть. За це обіцяла гармошку купити. Я підгорну чотири рядки - і вибігаю чи мати гармошку не несе... Кілька разів я так вибігав подивитися на дорогу. І тут їде мати на підводі, - згадує Віктор Анатолійович і плаче, як дитина. - У руках у неї була гармошка. Я взяв до рук інструмент і почав цілувати. Тоді мені було 7 років”.
Жив Усик у Слободі, гри на гармоні вчився у старших хлопців, особливо у Миті Лісового. А з Василем Демиденком разом росли, разом грали на вечорницях. А скільки гостей перебувало в Усиків у хаті!
Час від часу пан Віктор згадує юність, яка проходила на широких вигонах, де сиділи на дровах - хлопці вигравали на гармошках, а дівчата співали.
Грав Віктор Анатолійович свого часу і на весіллях, і на різних торжествах. У Києві в ресторані на кораблі, до прикладу, гуляли свято. Хлопці найнятої дорогої “естради” губи надули, коли Усик гармонь до рук узяв, адже люди під його музику веселилися так, що “корабель ходором ходив від танців”.
Зізнається мій співбесідник: “Коли беру до рук гармошку, роблюся здоровіший у 10 разів!” А ще додає: “Невимовно вдячний директору Кагарлицької районної школи мистецтв Миколі Вікторовичу Громику, що збирає нас, гармоністів, на свято “Мелодії гармоніки й життя” вже котрий рік поспіль. І примножується наша родина гармоністів людьми з інших районів та областей нашої України”.