Подивитися в очі

DSC 6848Зізнаюся: я не хотіла друкувати цього матеріалу в районці, тому він вийшов у республіканській газеті. З часом погляди на таке рішення змінилися, і я перед вами, дорогі читачі, як і завше, - відкрита. У своїх думках, судженнях, планах.

У серпні 2017-го ми зі столичною колегою-журналісткою відправилися на схід. Рік тому ми також були з нею на Донбасі. Нас несамовито не щадило сонце (Попасну на Луганщині тоді накривало своїм +40, як пуховою ковдрою, не даючи жодного шансу на ковток прохолоди).

І якщо всі мої минулі поїздки проходили на бусах і джипах з причепами з гуманітарною допомогою для бійців, то цього разу, у серпні 17-го, я вирішила поставити крапку у своїй волонтерській діяльності: вперше я їхала у зону бойових дій громадським транспортом, закинувши за спину рюкзак зі спорядженням фотожурналіста. У напарниках – відчайдушне дівчисько з радіо, яке любить робити прямі репортажі з передової. У нас різні цілі, але одна дорога, і ми обидві знаємо чого хочемо.

За три роки волонтерства побачити довелося чимало. Захоплення змінювалося розчаруванням, солодкі відчуття радості зустрічей – гіркою жовчю, романтика – досвідом.

Я знайомилася з людьми, що здійснювали справжні героїчні вчинки, але бачила і таких, які стояли на блокпостах напідпитку і навряд чи серйозно ставилися до служби…

Я бачила, як від надривної праці вигорають волонтери. Бачила й інший бік медалі. А потім гордо і без сорому впевнено торували дорогу у владу і в депутати. Бачила і таких, для кого якість поїздок змінювалася кількістю, а в деяких екіпажах процвітала відверта пиятика. Тому я вирішила в усьому цьому поставити крапку. Але спочатку – ще раз подивитися в очі бійцям, медикам, волонтерам, місцевим жителям.

Волею долі нас закинуло до «Госпітальєрів» і воїнів 1-ї окремої штурмової роти Правого Сектора. Ці хлопці-добровольці – боронять наші території з 2014 року, не претендуючи на якусь зарплатню. Тут постійно проводять навчання. Дисципліна сувора, за пляшку пива можуть вигнати (це найвища міра покарання). Але стосунки доброзичливі й товариські. Усі люди ідейні, мотивовані, знають, чому вони тут. Географія воїнів широка – від заходу до сходу. Молодшому – 18, старшому – 52, командирові – 21 рік. Світ усміхається їм мільйонами можливостей, але вони визначили свою дорогу.

«БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНУ МОЖЕ ПРОДОВЖУВАТИСЯ ЦІЛЕ ЖИТТЯ»

DSC 7089Доброволець «Да Вінчі», художник за фахом, прийшов воювати і захищати рідну землю ще з Майдану. Йому 21, а він уже командир з незаперечним авторитетом для своїх підлеглих. І не тільки.

Звичайний хлопець із Франківська уже в 18 років брав участь у важких боях на Донбасі.

- Перше зіткнення було у районі Слов’янська, потім ми в район Красноармійська заїжджали. А вже більш серйозні бої були за Карлівку, Піски, Авдіївку, Савур-Могилу. У багатьох населених пунктах побував наш підрозділ, - розповідає командир першої окремої штурмової роти Правого Сектора Дмитро Коцюбайло.

Бойовий досвід хлопець здобував у гарячих точках фронту. Він і його побратими тримали оборону під Донецьким аеропортом і в гарячих Пісках. Під час цих подій у розпорядженні «Да Вінчі» було 10 осіб. Тоді його і поранило.

- Осколкове, ключиця зламана, ребра. Осколки трохи біди наробили. Після кількох операцій я повернувся і став командиром взводу. З 2 лютого 2015-го і дотепер.

До добровольця «Да Вінчі» часто приходять колишні військові із ЗСУ.

- У нас у підрозділі за ієрархією, за посадами – так само, як і в ЗСУ. Але менше бюрократії, папірців, усе на добровільних засадах, більш побратимські стосунки, з півслова один одного розуміємо.

«Да Вінчі» з повагою відгукується про бійців ЗСУ, але його обурюють дії командування ЗСУ, особливо зараз, у період так званого перемир’я.

- У нас і 200-ті, і 300-ті в районі «промки»! «Сєпари» гатять, стріляють, ранять, убивають. А на це заборона стріляти навіть АГС-ом. Мене дуже нервує ця ситуація: хлопці гинуть, багато поранених, і я дуже розчарувався. Я б не зміг служити у Збройних силах, підкорятися недолугим наказам «не відкривати вогонь у відповідь». У мене є відчуття побратимства з людьми, за яких я відповідаю. Є ворог, який стріляє в мене і моїх бійців. І не давати йому відсіч?! Тим більше ми – на своїй землі. Ми однозначно повинні її визволяти і йти вперед, витісняти.

«Да Вінчі» пояснює, чим загрожує Україні збереження повного режиму тиші – подарований ворогу час працює проти нас, ворог відновлює сили і добре обкопується. За останні місяці, каже Дмитро, бойовики не тільки відновили свої опорні пункти на підступах до окупованого Донецька, а й дуже сильно укріпилися.

- «Сєпари» так щільно окопалися, що вибити їх з позицій буде надзвичайно складно. Ми їх місяць-півтора вибивали з ближніх позицій, щоб у нас були менші втрати, а вони вже набудували тако-о-ого! Я коли заходжу на позиції, просто в шоці. І вони чекають моменту, аби нормально вдарити. Вони добре укріпилися, а це не можна було дозволити їм робити.

Воює командир, як щиро висловився, за землю українську, за людей, які не продалися, які допомагають. І там вони завдяки волонтерам, які їх вдягають і годують.

- Де був «Мінськ» і його домовленості, коли був котел, Іловайськ, Дебальцеве, аеропорт, коли розстрілювали наших хлопців? Нема цього «Мінська». Кожного дня у нас гинуть хлопці або є поранені.

«Да Вінчі» переконаний, що визволити українські території можна тільки воєнним шляхом. Він цитує свого кумира Шухевича і часто повторює: «Або здобудеш Українську самостійну державу, або згинеш у боротьбі за неї» І додає:

- Боротьба за Україну може тривати ціле життя. Залежно від того, на якому етапі вона закінчиться для тебе – ти загинеш або опинишся в тюрмі. Головне – зрозуміти це і не ламатися. Треба боротися. Хоч би як важко тобі було, - резюмує молодий українець, у чиїх очах – гордість, гідність, відвага й інтелект.

«ЗАРАДИ ВІЛЬНОЇ КРАЇНИ»

DSC 6937Мій погляд привертає юне створіння.

- Це наш медик, Катя, - вказує на дівчину хтось із хлопців.

Камуфляжні штани, берці, чорна футболка з логотипом «Госпітальєри» і красиве довге волосся.

Яке чарівне дитя, подумалось.

18-річна Катя Єфименко з Дніпра вчиться в художньому коледжі і надає бійцям першої окремої штурмової роти Правого Сектора першу медичну допомогу.

- Чому ти тут, Катрусю? – питаю. – Хіба більше нема кому?

- Я просто знаю, для чого я це роблю, - спокійно відповідає тендітна дівчинка з позивним «Вільна».

- Для чого?

- Заради вільної країни.

Вона сказала просту фразу, від щирості якої я, доросла людина, вдвічі старша за неї, готова впасти на коліна перед її матір’ю, яка привела у світ янгола.

Катрусю, яку не злякала відсутність звичного домашнього комфорту, залишає простий олівець, пензлик і гуаш, батьків і всі принади нормального побуту і вчиться наданню допомоги по вишколах та курсах, аби врятувати людину. Життя, яке проходить на війні, вчить її малювати в усіх жанрах – іноді автоматною чергою, іноді кров’ю.

Юний «Госпітальєр» тримає в руках блакитнооке цуценя хаскі, а Дора вдячно облизує її своїм язиком. І я ловлю себе на думці: ця дівчинка, в чиїх очах читаються чистота і шляхетність, пройняла мене до самих печінок, до серця, до сліз. Тому що в той час, коли ми сидимо у прохолодних офісах, потягуємо каву у кав’ярнях, постимо в інстаграмі фоточки з моря, ця дівчинка на передовій рятує життя наших воїнів. А ще доглядає їхніх помічників – чотириногих друзів.

«КУЛІ НОСИТЬ БОГ»

Він з тих, хто відстоював легендарний Донецький аеропорт і Піски. А сьогодні я чую його позивний «В’ячек» (від В’ячеслав), знайомий мені з 2015 року, в гарячій Авдіївці. Милуюся, як хвацько чоловічі руки обробляють м’ясо на шашлик, вдихаю аромат його авторського борщу, намагаючись вгадати додані спеції, і клацаю затвором фотоапарата, аби зберегти мить приємної оку картини.

Хлопцю – 34 роки, він – професійний кухар і приватний підприємець на «великій землі», який захоплюється альпінізмом.

Він з тих, хто мовчить про власні подвиги, поранення, осколки, які носить в тілі.

- Звідки ти, Слав?

- …І взагалі, останнє місто – це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану, - усміхається хлопець, цитуючи «Золоте теля» Ільфа і Петрова.

Оригінальна відповідь жителя Хмельницького краю…

- Зараз у нас позиційна війна. Нудна. Але від того війною бути не перестала. Морально важко сидіти на одному місці, не наступати. Мінські домовленості. Тиша. Деякі ворожі бліндажі вже залиті бетоном. А не так, як у нас, - оббиті деревом через одну скобу, та й то – скоби волонтерські, - міркує «В’ячек».

- А Вам не перепаде, що до нас приїхали і про нас пишете? Нас керівництво країни не любить… - долучається до розмови 52-річний воїн з позивним «Віз». Віруючий чоловік з Чернівецької області в мирному житті займався міжнародними перевезеннями. У його очах – досвід і життєва мудрість. Він розповідає нам про своє рішення захищати Україну, а на підтвердження своїх слів наводить цитати з Біблії і показує у телефоні фото своїх трьох дітей.

- Кажуть, куля дура. Ні, кулі носить Бог, це Він розподіляє, куди вцілити, - міркує Володимир Петрович. – А взагалі кожна війна повинна закінчуватися у країні агресора.

РІШЕННЯ

Ранок. Чутно стрілянину на «промці». Ми вмиваємось і чекаємо хлопців, які обіцяли підкинути нас до вокзалу.

Молоді хлопці «Щиголь» і «Бєс» (повне «Безсмертний») закидають наші рюкзаки в багажник правосеківського всюдихода. «Бєс» летить по дорозі, ніби забув, що керує машиною, а не літаком – молодий, відважний, безстрашний. Я ж почуваюся, як на «американських гірках». Ми квапимося на електричку, якою доїдемо з Авдіївки до Покровська. З магнітоли звучить «Я не втомився» Христини Панасюк. І ти розумієш, що тут, у цьому підвалі, де ми провели дві ночі, де якось налагоджено своє життя і свої звичаї, сконцентровано всі найкращі людські якості, які, на жаль, нині швидше виняток, ніж закономірність, і зібрані кращі з найкращих людей. Їхнє прагнення перемогти і визволити країну від нечисті сильніше за будь-які ворожі танки російських окупаційних військ і брехню. І не хочеться їх залишати. Бо кисень перестане надходити в твоє тіло, у твій мозок, у твою душу. І ти просто задихнешся.

У лобовому дзеркалі, на якому як маятник гойдається жовто-блакитна картинка, я бачу очі «Бєса» - блакитні й рішучі – ті самі, в які я хотіла подивитися, щоб знайти для себе відповідь, як жити далі. Рюкзаки з зачохленою технікою закинуто до багажника, і я, як беззбройний солдат, не можу зробити свій останній постріл із фоторушниці.

Ми знову тягнемося електричкою, потягом, автобусом, маршруткою, попутним транспортом і пішки. Спека не жаліє.

В автобусі огрядний хлопець вчить молоду дівчину, як отримати громадянство Росії. На вокзалі в Костянтинівці жінка розповідає, як їздить з Єнакієвого отримувати українську пенсію…

Я вдома. Київ живе звичним життям. З шинків реве музика, без упину блимає реклама. Молодь тусується, і знати не хоче, що тут, в Україні, гинуть їхні однолітки, з якими вони вчилися в одних школах та інститутах. Одна країна – дві реальності.

На вокзалі я розплакалася. Важко переношу ці перепади й контрасти.

Мені не хочеться виходити з квартири. Туди, де влаштовують фестивалі, коли звучать новини про втрати в лавах нашої армії; де п’ють пиво і веселяться, коли інші діляться однією цигаркою на позиції і прислухаються до тиші; де батьків називають «предками» і не зважають на них, а в госпіталях кличуть маму, як ту, що вимолить у Бога і вирве з пазурів смерті, - наші душі загубилися серед грошей і понтів.

Аби перемкнутися, беру з полиці першу-ліпшу книжку. І натикаюся на слова: «Дві з половиною години Сантьяго їхав пустелею, уважно прислухаючись до того, що говорило серце. Саме воно мало вказати йому, де заховано скарби. «Де скарби, там буде і серце твоє», - сказав йому алхімік. І тільки коли Сантьяго почав підійматися схилом бархана, серце прошепотіло йому: «Будь уважний. Там, де ти заплачеш, буду я, а значить, і твої скарби». Цікаво, Пауло Коельо не про мене писав?..

Я їхала подивитися в очі і поставити крапку в своїй волонтерській діяльності. А зараз у мені перевертається все, як у пралці при інтенсивній програмі. І я приймаю рішення: будь-що придбати для добровольців машину, якої вони так потребують. Адже прийде час, коли в очі подивляться мені. І запитають, чому такі як я опускають руки. Тому запланувала встигнути знайти кошти, зганяти за бугор, пригнати автівку і доставити нашим хлопцям на передову до 14 жовтня – Дня захисника України та свого дня народження. Хіба я не заслужила на такий подарунок?

Тому що не тільки ми дивимося в очі наших бійців, а й вони – в наші.

Нема у війні ніякої романтики, є біль втрати побратимів; є важка, як камінь, пам’ять; є сивина у 21 і відчай у 60 років. «Справжня війна пахне немитим тілом, невипраними шкарпетками, сигаретами, галімою тушонкою, а найгірший запах – це запах підірваних снарядів, розпеченого металу АК-74, крові і людських кишок», - каже воїн В’ячеслав.