Полковник і лоза

“Меня вдохновляют виноградные лозы с огромными гроздьями на даче в Ставах», - словами власних віршів Валерій Стельник окреслює своє кредо. Маючи 70 років, він доглядає власноруч вирощений виноградник та сад. А ще виготовляє вино і чачу.

Вік не заважає

Цього року мій сусід пригостив виноградом. Розповів, що має з десяток різних сортів. А купував їх у Ставах. У дачника. “Там їх скільки!” - розвів захоплено руками.
І от кілька днів по тому той самий дачник Валерій Стельник показує мені своє господарство.
З чверть гектара займає продуктивний виноград, далі йде шкілка, фундук.
У цьому році Валерію Михайловичу виповнилося 70. Колишній полковник авіації, професор, викладач військового вузу, вийшовши на пенсію, перебрався в село та віддався улюбленій справі - виноградарству.
Валерій Михайлович веде мене між рядами лоз. Вибачається, що цього року заморозок рано “вбив” листя, тож і виноград довелося збирати раніше.
- Ось попробуй оцей, - дає мені темне гроно. - “Осінній чорний”. Можна їсти навіть діабетикам. Такий низький вміст цукру. І старикам. Тут така кількість мікроелементів. А ось найсмачніший з усіх сортів - іспанський “Цитроно-мускат”. І цей попробуй.
Сімдесятирічний виноградар уміло орудує секатором і сипле до моїх долонь ягодами різного смаку та калібру, а до вух - назвами сортів.

Солодка монополія

- Ти знаєш, в мене 27 сортів іспанського винограду. Я по значній частині сортів у Київській області монополіст. І не тільки в Київській, - хвалиться полковник-аграрій.
(Того дня я скуштував винограду різних сортів більше, ніж за все своє життя).
Між шпалерами винограду земля уходжена, жодної бур’янини. Навіть сухої травини. На питання чи допомагає хтось в обробітку, Валерій Стельник щиро сміється. Виявляється, що я не перший про це запитую.
- Мені не страшні навіть
неокомуністи (жартує). Найманої праці я не використовую. Он мотоблок, обприскувач на акумуляторі. Все інше - руками. Сапкою, секатором. Ніякої “хімії”. Я ж його сам їм. І моя сім’я.
І питає: “От ти як думаєш. Як воно мені дається так працювати в 70?”
- Буде мені 70, тоді знатиму,- віджартовуюся.

Мріє про Римський рубін

Валерій Стельников “знайомий” з виноградом ще з 10 років. Батько був інвалідом, тож працював змалку. Народився він в Токмаку Запорізької області. Тому вважає себе прямим нащадком козаків і заявляє, що саме козацька кров дає йому сили в такому віці тримати таке господарство. А господарство чимале: 230 сортів винограду у 350 кущах. А ще - кілька тисяч саджанців у шкілках. Має експериментальну ділянку, де випробовує нові сучасні технології.
- Продавав раніше по три-чотири тонни винограду, вдома розбирали, - розкриває “економічні секрети”. - Зараз ринок вже не той. Хочу перейти на винні сорти із столових. І на фундук. Дуже рентабельна штука. Он у березі вже три ряди посадив. Чекаю саджанців від друзів на четвертий. А ще мрію придбати сорт “Римський рубін” японської селекції. У нього ягода - як м’ячик пінпонгу.
Заходимо до сарайчика. Тут в господаря фазани. “Для внуків тримаю. Їм цікаво”, - пояснює наявність птиці.
Валерій Михайлович веде мене в будинок, по дорозі читає свої вірші. Має їх вже “два зошити по 90 сторінок”. У будинку показує шеренгу бутлів, де вистоюється вино. Цього року в нього буде десь із 500 літрів цього напою. А ще трохи чачі, яку теж робить сам.
- Вино продаю. А чачу - по чарочці із друзями, як приїздять в гості.
Хвалиться молдавською грабаркою, пресом. Каже, що як перейде на винні сорти, то купить більший апарат для віджиму, автоматичний. І зазначає, що “вік вже не той”. А побачивши мою посмішку, додає: “Це я такий, бо в селі, а як поїду в Київ по пенсію, то більше двох днів там не витримую. Дружина хворіє, то вона в місті. Сини теж в місті. А я тут. Тут я відпочиваю. Ця робота для мене - відпочинок”.
Йдемо далі по подвір’ю, до нас підбігають улюбленці хазяїна - дві вівчарки. Той чухає їх за вухами, гладить. “Це моя охорона і моя компанія, як сам”.
- Іди ще щось покажу, кличе під навіс біля хати. - Ось, - надягає кітель із полковничими погонами - приїздили із Київського військового інституту управління і зв’язку, де я викладав. Медаль привезли. Ювілейну. Інституту 100 років. Я теж йому віддав чимало свого життя - цілу “двадцятку”. А ще 26 років авіації.
Час у розмові пролетів непомітно. Йдемо до хвіртки, на якій з боку вулиці красуються грона винограду. Прощаюся із господарем, його помічниками-вівчарками. А він безупинно продовжує розповідати про виноград.
Валерій Михайлович міцно тисне мені руку. “Ти приїжджай на чачу”, - лукаво посміхається. Я обіцяю.