Світло поетичної душі

Якось зайшов до мене мій давній знайомий. Інженер, працює у Києві. «Оце, - каже, - приїхав на зустріч випускників. Тридцять років минуло! Знаю, що ви пишете вірші, тож чи немає у вас вірша на цю тему?»

«Немає, на жаль, - кажу, - але я вам охоче допоможу». І дістав із книжкової полиці книжечку віршів. «Ось почитайте, тут є і про випускників, і про вчителів, і взагалі про школу…» Перегорнув листочки книжки мій знайомий, і засвітилися в нього очі. «Дайте її мені на вечір. Завтра – зустріч у школі, дещо вивчу напам’ять…»

Яку книжку я дав знайомому? Назва її – «Відлік часу». Автором майже чотирьох десятків поетичних творів, уміщених у ній, є саме вчитель. Микола Семенюк. Донедавна він працював директором школи № 3 у нашому місті. А нині – редактор міської газети «Рідне місто».

Насамперед слід відмітити – із сторінок цієї невеличкої книжечки струмують духовні начала. Кожен поетичний рядок народжений не з голови, а з серця. Як казав Сократ? «Заговори, щоб я тебе побачив». Так от, читаючи її, ми торкаємось душею універсальних для всіх часів ідеалів добра, краси, любові, благородства…

І моєму знайомому тут легко знайти, що він хоче. Ось вірші – «Випускникам», «Учителям», «День учителя». Як зізнався він: «Хочу вивчити напам’ять вірші про випускників, і про вчителів. І прочитаю ці вірші на зустрічі з однокласниками….»

То й правильно. Як не прочитати перед аудиторією шкільних друзів отакі рядки: «Зі школи вийшли всі: учені й комбайнери, шофери, лікарі, міністри й ковалі… Дитячої душі дбайливі інженери, спасибі каже вам народ, учителі!» Або: «У руках – атестат, як путівка в життя. Прощавай, прощавай, рідна школо!.. До збуття усіх мрій, до вершин і звитяг хай вам стелиться шлях рушниково!»

«Стелиться шлях рушниково» - гарно сказано.

Та давайте розширимо обрії розповіді про цю книжку. Складається вона із двох основних розділів – «Вершини» і «Прямокутники надії». Перший розділ характеризують уже самі назви віршів – «Читаймо Шевченка», «Співвітчизникові», «Україно моя…», «Майдан», «До європейців»…

Від кожного рядка віє патріотизмом, болять автору проблеми саме патріотичного виховання підростаючого покоління, тут – і роздуми небайдужої людини про сенс життя, долю України, її народ, і заклик до єднання, взаєморозуміння. Та нехай скажуть про це самі рядки віршів: «Чи безнадійні ми усі є? Які вожді шляхи нам змінять? Коли нарешті ми посієм зерно взаєморозуміння?» («До європейців»). «Які вже є: і горді, і не дуже. Байдужі ми й палкі, коли на те… Але в своїх серцях, мій брате-друже, завжди повинні мати щось святе». («Співвітчизникові»). «Може, дух у нас став зовсім іржавим? Кожен з нас за своє, а не за державу?..» «Не шукайте правди в розмаїтті партій. Бо не всі із них і уваги варті». «Не несімо ж ми своїх рук в кайдани. Бережімо ж ми наших душ Майдани!» («Майдан»).

У другому розділі книжки «Прямокутник надії» автор проявив себе як тонкий лірик. Тут – і вірші про кохання, проникливі слова присвячуються чистоті і вірності почуттів, і роздуми над сенсом життя, і захоплення жіночою красою. Кохання поет порівнює із вічною весною і знаходить для цього такі слова, які не можуть на запам’ятатись, не залишити слід у серці. «Кохання пломенить і серцем б’ється в груди – на волю, де горять очей твоїх сонця. Такої вже весни ніколи більш не буде, якщо не стане вічною оця».

Можливо, хтось, прочитавши ці рядки, подумає, що поет гіперболізує. Нехай і так. Але головне, що ця гіперболізація аж ніяк не порушує тональності вірша, навпаки, лише підкреслює, посилює образність. У зв’язку з цим пригадуються слова Байрона: «Душа поета подібна до вулику бджіл, багата медом – творчою весною».

Легко читаються, цілять у саме серце і такі поезії із розділу «Прямокутник надії», як «В королівстві кохання», «Невже?», «Вечір», «Тільки раз», «Парадокс» та інші.

Про поезію важко говорити – її треба читати. І сприймати серцем. Тоді ще раз переконуєшся в неповторності кожної миті життя. Тоді і помічаєш, як розширюється твій внутрішній простір від світла, що випромінює поетичний рядок. Світла, яке загострює зір. Душевний.