Бог дав мені пожити за всіх моїх...

Кожне, навіть найменше, українське село є отим одвічним джерельцем, із якого духовним потічком струменіє чиста вода національної пам’яті. Попри всі негоди і суховії, жебонять собі крізь віки ці життєдайні струмочки, щоб, злившись воєдино, перетворитися у могутню ріку і понести у світи світлу і гірку правду про багатостраждальну українську землю, про національну волю, про нескорений народ, його мужність і традиції. Бо найвища цінність української землі - це її люди, які по нелегких етапах тисячолітньої історії, немов найцінніший скарб, несуть у своєму серці неміліючий дитинець джерела пам’яті. Саме до таких людей належить і великопріцьківчанка Степанида Микитівна Юхименко.

Степанида народилася 11 листопада 1920 року на тому кутку села, що звався Маркелівщина. Всього у її батьків Микити Михайловича та Олени Іванівни Івасенків було 12 дітей. А якщо взяти до уваги, що в сім’ї господарювала ще й бабуся, материна мати, то вся родина поєднувала у собі аж 14 осіб. Бо найменше тоді ще не народилося.

Микита Івасенко був одним з кращих господарів у селі. Ні до кого ні по що з простягнутою рукою не ходив. Усе мав своє, - і худобину, і земельку, і реманент. Післяреволюційний час колективізації забрав майже все. Довелося здати в колгосп, щоб врятувати від поневірянь сім’ю. Тому чимало сільської праці лягло на натруджені селянські руки. Змалечку привчалися до роботи й діти. Було нелегко. Але всі працювали, дбали у господу. Тож і не сиділи ні в голоді, ні в холоді. Та, як розповідала баба Степанида, найголовніше було те, що всі діти слухали батька і матір, поважали старших, були дружними. Так у мирі та згоді й жила собі велика сім’я аж до зловісного тридцять третього року.

Восени 32-го лиха «мітла» вимела із господи Івасенків усі припаси, які надбала собі на зиму працьовита родина. А невдовзі у мами знайшлася і найменша дитинка. Ой, який короткий випав їй вік... Баба Степанида ніяк не могла пригадати як і звалося те дитятко. Бо, коли у голодної мами не стало молока, воно представилося Богу найпершим. А за ним холодної і голодної зими 33-го року одне за одним пішли за вічну межу бабуся, мати з батьком, братики і сестрички. Майже щодня біля їхнього подвір’я зупинявся віз із високими бортами, а в хату заходили якісь страшні люди. Мовчки брали чергову жертву голоду і кидали її на купу покійників, що вже височіла на возі. Так і перебралася майже вся родини Івасенків до великої спільної ями на ближнє кладовище.

Сьогодні марно намагатися зрозуміти стан і відчуття двох малолітніх і виснажених голодом дівчаток, тринадцятирічної Степаниди та трішечки старшої Мотрі, яким дивом вдалося дожити до весни.

- Степко, - казала Мотя, - треба ще трішечки потерпіти. Скоро розпустяться листочки на деревах і тоді ми наїмося. Терпи, Степко, - і ділила навпіл із сестрою все їстівне, що вдавалося добути.

По-сусідськи з Івасенками жили бездітні дід і баба, яких називали Бали. Весну 33-го вони також зустріли живими. Якось, шукаючи хоч якоїсь поживи, сестрички побачили в городі у діда Бали якусь першу зелень. Добре пам’ятали, що мама і тато забороняли брати чуже. Та нестерпний голод зробив свою справу. Скочила Мотря через тинок, щоб зірвати ту їстівну зеленину, аж тут, де не візьмись, нагодилися і дід з бабою. Там, на городі, просто на очах у переляканої Степаниди вони і вбили Мотю...

Залишившись сам на сам з великим і жорстоким світом, мала Степанида вже чекала своєї черги. Хтось із сільської контори вирішив відправити її до сільського дитбудинку, що стояв на околиці села. Туди доставляли всіх сільських сиріт. А було ж їх тоді... І вже навіть когось послали по неї. Голодна і пухла сиділа мала Степка під хатою. їй вже було зовсім байдуже, що буде далі. Просто, так хотілося їсти, що аж нудило. Вона і не почула, як скрипнула перекошена хвірточка. А коли підвела оченята, то побачила перед собою діда Івана і бабу Палажку Возних, які жили неподалік.

- Степко, ходімо до нас жити. Ми тебе нагодуємо. Будеш нам за дочку, - і підвели дівчинку на ноги. Своїх дітей їм Бог не дав.

Степанида не пручалася, - не мала сил та й їсти хотілося. А тут якраз і посильний зайшов на подвір’я по сироту. Та дід Іван і баба Палажка заступили її собою:

- Не віддамо. Хай у нас росте, - і повели додому.

Тільки через роки зрозуміє Степанида, як їй тоді поталанило.

Бо менш ніж за місяць від голодної смерті пішли на той світ усі мешканці сільського сиротинця. А з ними й ті, хто їх доглядав. Сьогодні над спільною могилою, де покояться вони та ще багато сельчан, стоїть великий поминальний хрест, а на високу могилу люди кладуть квіти й солодощі...

Весна 33-го поволі вкривала листям дерева, зеленіла молоденькою лободою, розпускалася акацієвим цвітом. Вже якимось дивом уцілілими залишками зерна засівалася земля, а в печі на сковорідці шкварчали лип’яники та булькотіла лободяна юшка. Спроквола оживав людський дух. І голодна мана відступала.

Подружжя Возних піклувалося про Степку, як про рідну дитину. Виходили, підняли на ноги, добротою, любов’ю і ласкою залікували душевні рани. Ось тільки спогади ті страшні так і не змогли стерти з дитячої пам’яті. Так і пройшли вони чорною хмарою через усе Степанидине життя. Але тепер вона мала хоч і названих, але хороших і турботливих батьків, які дбали про неї, захищали, доглядали, навчали життєвих премудростей.

Жили з того, що приробили. Щось залишалося для себе, а щось продавалося на базарі. І Степанида охоче допомагала в усьому своїм батькам. Пригадує, бувало, як пішки аж у Київ носили щось з городини, щоб вторгувати якусь копійчину. І частенько за той нелегкий виторг купувалося щось найкраще найперше для Степаниди. Тож і виросла вона роботящою, гарною та чепурною дівчиною. Багатенько парубків задивлялося, а вона вибрала Павла Юхименка. Якось пішла з подругою Марфою на вечорниці, а там зустрілася поглядом із вродливим сільським парубком. Тієї миті вони обоє зрозуміли, що потрібні одне одному. Павла позаочі називали «куркульським сином». Це тому, що під час колективізації його батька Кіндрата Юхименка «розкуркулили», відібравши воли і млина, якого він змайстрував власними руками.

У селі Павло був видним парубком. За нього Іван та Палажка Возні й віддали свою Степку. Щоправда, молода сім’я залишилася жити з ними. А в 1940-му

році Степанида подарувала їм першого внука Івана. Не було меж радості, та тривала вона недовго. Бо навесні 1941 року Павла Юхименка призвали на службу в армію. А в червні почалася війна. Як відмінний водій, пройшов її Павло Кіндратович на полуторці. А тим часом дід Іван і баба Палажка ховали Степаниду від окупантів, щоб не загнали у фашистське рабство, допомагали їй доглядати дитину.

Аж до Відня доїхав Павло Юхименко на своїй полуторці. З численними орденами та медалями повернувся додому аж під кінець 1945-го року. І то було дуже велике щастя для всієї родини.

У грудні 1946 року сім’я поповнилася донечкою Катериною. А невдовзі після війни Степанида і Павло провели за вічну межу діда Івана та бабу Палажку. Як жили у любові та злагоді, так одне за одним і пішли вони у вічність. Далися взнаки роки поневірянь і переживань, якими так густо був засіяний лан їхньої долі. Світла їм пам’ять. А затишна й добра хатина Возних щедро засіялася щебетливими внуками. До старшеньких додалися ще й Ліда, Петро, Ганна. А в 1965 році велика сім’я переселилася у нову хату, яку Павло та Степанида збудували на власному подвір’ї.

Все своє трудове життя подружжя Юхименків пропрацювало у місцевому господарстві. Степанида Микитівна - в ланці. А Павло Кіндратович - механізатором. Аж до 70 років орав, сіяв, косив, молотив на комбайні. Бувало, частенько брав із собою і внуків, яким усе було цікаво. І тоді радості в малечі не було меж.

- Хороший він був і батько, і чоловік, - розповідала баба Степанида. - Бувало, хто б що не попросив - усім допомагав. Та у 83 склав руки, - тяжко зітхала. - А мені, напевно, Бог дав пожити за всіх моїх, кому віку біда вкоротила...То ж і добра потрібно зробити теж за всіх.

Щоправда, доглянули материну старість донька Ганна з чоловіком Віктором, з якими проживала Степанида Микитівна останнім часом. То невістка Галя забіжить щось допоможе. Та вона й сама не сиділа без роботи. То бурячки прощипає, то подвір’я підмете, то ще якесь діло знайде. А коли зійдуться до хати діти, внуки та ще й правнуки, то для неї не було більшої радості.

Лише місяць не дожила Степанида Микитівна Юхименко до свого 98-річчя. У жовтні цього року попрощалися великопріцьківчани зі своєю мудрою старійшиною села, з великою шаною провели її за вічну межу. І навічно залишиться жити у пам’яті односельчан теплий спогад про мудру матір-героїню, мужню довгожительку села, яка, пройшовши через усі випробування, не розгубила душевного тепла і доброти щирого серця.