Кожен день – для щастя

Гарний цегляний будинок, просторе подвір’я-сад, поруч - став - таким виглядає садиба Ряськів у Слободі на пл. Слави, 59. Та все ж головною ознакою обійстя є те, що воно межує з територією сільської школи. Двори розділяє лише огорожа-сітка. Тому перше, що приходить на розум при відвідуванні родини, це заздрість у неймовірний фарт родинної дітвори: з дому можна було виходити буквально за хвилину до шкільного дзвінка.

Але, як виявилося, ні діти Надії Григорівни - Віра і Анатолій, ні її внуки з правнуками не скористалися такою зручністю. Перші через те, що нової школи ще не було і в проекті, а навчалися вони в старій, що була біля церкви, а інші - тому що народилися і виросли вже в Києві.

Самій же господині мало що запам’яталося із шкільного життя. За збігом обставин вона була змушена припинити навчання ще в 7 класі, щоб заробляти собі на хліб. В наймах.

А між тим спочатку все складалося для маленької Надійки непогано. Хоч і народилася у складному післявоєнному 1923-му, але батьки її вважалися в селі середняками. Тримали корову, свиней, птицю. Могли прогодувати себе і діток, які з’являлися в сім’ї із стабільною регулярністю. Надя була третьою, а після неї світ побачили ще троє меншеньких. Як колгоспнику, батьку було виділено 30 сотих ділянки під забудову, на якій незабаром з’явилася власна оселя подружжя.

- Це була глинобитна мазанка із солом’яною покрівлею, але для мене вона була найкрасивішою і найошатнішою, - згадує Надія Григорівна. - Жила в ній і дитиною, і в заміжжі, аж поки з чоловіком не побудували нинішній будинок.

Лихо прийшло несподівано і зазвичай не одне. Померло одне із дітей, а за ним - мати. Батько певний час тримався, але природа взяла своє. Знайшов іншу жінку, перейшов до неї, залишивши п’ятерко своїх, по суті, круглими сиротами.

Виживали, як могли. Меншеньким дали приют родичі, а старшим, в тому числі й Надії, довелося розпрощатися з дитинством. Із сестрою наймитували у дачників у Києві, згодом добра людина прилаштувала її вихователькою в дитячі ясла Кагарлицького цукрозаводу. А вже перед самісінькою війною вона визначилася із професією, якій не зраджувала до самісінької пенсії. У Кагарлику від військкомату відкривалися курси медсестер, і Надя потрапила в число їх слухачів. Навчання проводили свої ж, кагарлицькі лікарі. Нова справа надзвичайно подобалася Надійці, але...

Закінчити курси не дозволила війна. Старші курсанти були відправлені на фронт, а на малоліток чекали довгі три роки фашистської окупації.

- Коли в село прийшли німці, здавалося, я тільки те й робила, що ховалася від них, щоб не забрали в Німеччину, - розповідає Надія Григорівна. - Не завжди це вдавалося, траплялося, що ловили, готували до відправки, але різними способами все ж уникала неволі. І ждала своїх.

Про визволення Кагарлика в селі дізналися від розвідників.

- Було це на Різдво 44-го. Ми готувалися до свята. Зарізали невеличкого кабанчика, наварили куті. Рідня зібрала мені кошика з продуктами, щоб віднесла визволителям. Адже кращого свята, ніж знову почувати себе вільними, ми не знали, - згадує бабуся. - Я дійшла до перехрестя доріг на Довжику, а там німці, фашисти. Забрали кошика, накинулися на припаси, а мене, аж через Переселення вивів у Слободу якийсь дорослий чоловік.

Та як би там не було, але район звільнявся від ворога, розпочиналося мирне життя. У райцентрі відкривалося дитяче відділення райлікарні і Надійка зі своїми незакінченими курсами влаштувалася туди медсестрою. Лікарі, які проводили навчання, дали їй відповідну довідку про закінчення курсів, яка слугувала для дівчини і дипломом, і атестатом зрілості.

А згодом у Кагарлику запрацював дитячий будинок.

- Діяли три групи: грудна, повзункова і старша, - розповідає Надія Григорівна. - У грудній, наприклад, знаходилися 19 немовлят, яких годували груддю 4 мамки. Наглядом і турботою були оточені всі дітки. Багатьох з них усиновлювали жителі району. Я, як медсестра, відповідала за здоров’я дітей.

На початку 50-х дитбудинок було переведено з Кагарлика у Боярку, а його медперсонал розподілено по медичних закладах району. Надію делегували у рідну Слободу, де працював чоловік. У сільському ФАПі числилися фельдшер і акушерка, а Надія Григорівна мала бути медсестрою.

- Насправді ж довелося побувати у всіх трьох іпостасях, - посміхається моя співбесідниця. - Акушерка жила на окраїні села, тому ніхто не чекав її приходу, а зверталися до мене. У нічну пору до мене теж було ближче, ніж до фельдшера. Благо, що я не могла відмовити в допомозі нікому.

Цікавими з цього приводу є спогади внучки Надії Григорівни Наташі.

- Відвозити в село до бабусі батьки розпочали мене ще у 8-місячному віці, - розповідає вона. - І в пам’яті постає одна і та ж картина тих років: до нашого будинку приходять зранку чи ввечері, приїздять різні люди і бабуся «передовіряє» мене то сусідам, то дорослішим за мене хлопцям, «щоб пригледіли, поки вона допоможе хворому».

Про обсяг роботи медсестри в селі засвідчує і такий факт. У Слободі у рік приходу в ФАП Надії Григорівни налічувалося 70 дітей віком до року. Кожному з них потрібно було зробити щеп-

лення, здійснювати постійний нагляд, адже показник смертності дітей такого віку засвідчував і рівень майстерності медпрацівника, і ефективність роботи закладу охорони здоров’я.

А крім роботи, на Надію Григорівну, як і на кожну сільську жінку, чекало ще й домашнє господарство, сім’я, діти. Щоб збудувати житло, відгодовували по кілька поросят. На продаж. Щоб мати гроші на придбання фінського будинку, цегли і т. п. Адже зарплати для цього не вистачало.

У такому трудовому ритмі Надія Рясько допрацювала у сільському ФАПі і до пенсійного віку, перевершивши на три роки визначений законодавством стаж. Але й на пенсії односельці нерідко користувалися її безвідмовністю, коли виникала необхідність у лікарській допомозі.

У 1995 році від інфаркту пішов із життя чоловік - інвалід війни, головний бухгалтер колгоспу. Вона залишилася одна у господі, адже діти ще раніше залишили рідне гніздо.

У день зустрічі з Надією Григорівною до матері і бабусі з’їхалися обоє її дітей, і внучка з внуком. Після другого інсульту рідні не залишають її наодинці. Хтось та перебуває поруч. Найбільше часу - дочка Віра. Хоча Надія Григорівна тримається молодцем. Рухається без сторонньої допомоги, зберегла чудову пам’ять і почуття гумору. А ще - бажання продовжувати робити добро людям.

- Мені здається, що запорукою довголіття бабусі є її оптимізм, - говорить Наташа, дипломований лікар, яка має власну приватну практику в Києві. - Кожна робота для неї - в радість. Кожен день вона проживає для щастя.

До сказаного нею хочеться додати тільки одне. За своє довге життя Надія Григорівна зробила стільки добра людям, що доля просто не могла не віддячити їй за це. У вигляді довголіття і сімейного затишку на старість.