Першого серпня 1978 року у штаті редакції районної газети «Будівник комунізму» з’явився новий працівник - Станіслав Михайлович Михайловський. З того часу пройшло понад 40 років, а він все залишається журналістом районки, пройшовши шлях від кореспондента до редактора газети. Гадаємо, що його спогади 40-річної давності, - це ще одна сторінка славної історії району.
- Узагалі-то моє знайомство з районною газетою відбулося у 1977-му. Після закінчення першого курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Шевченка всі студенти-очники мали пройти практику в редакціях газет за місцем проживання. А так, як батьки мої проживали у відділку імені 17 партз’їзду Кагарлицького бурякорадгоспу, то місцем стажування і мала бути кагарлицька районка.
Чесно скажу, що про «Будівник комунізму» до цього я не знав абсолютно нічого, як і про редакційну роботу взагалі. А тому їхав у райцентр з певним хвилюванням.
Перший трудовий день розпочався з конфузу. Розпитавши, де знаходиться редакція, і зайшовши у її ворота, я зійшов на ганок, розташований з торця приміщення, але відкрити двері не зміг. Вони були зачинені на замок. «Можливо, робочий день у редакції починається не о восьмій, а пізніше», - подумав про себе і вирішив зачекати. Але і через годину ситуація не змінилася. І ось тоді до мене дійшло, що у будівлі має бути ще один вхід. Зайшовши у глибину двору, я побачив відкриті двері.
Тодішній редактор газети Микола Андрійович Горбач, представивши мене колективу, вибрав для мене й куратора - завідувача відділу листів і масової роботи Василя Федоровича Чередника.
Це була винятково добра й чуйна людина. Учасник війни, кавалер бойових нагород, він відзначався винятковою інтелігентністю, до всіх звертався тільки на «ви», був безвідмовним у виконанні будь-якого завдання чи наданні допомоги котромусь з колег. Ось і до цього доручення редактора він поставився з усією серйозністю.
Уже в перший день я зі своїм наставником побував у редакційному відрядженні. Це була Леонівка, контора місцевого колгоспу. Василь Федорович готував у газету огляд стінних газет, у число яких входила й леонівська. Тут же, на першому поверсі, товпився гурт молодих хлопців і дівчат, як виявилося, студентів-практикантів одного із сільськогосподарських вузів.
Побачивши мою розгубленість, він і підказав тему мого першого газетного матеріалу.
«Практиканти» - так називалася перша публікація у «Будівнику комунізму» Станіслава Михайловського.
А далі було моє подальше ознайомлення з районом, участь у редакційних рейдах, перші жнива у статусі кореспондента. В цілому за місяць було опубліковано 13 чи 14 моїх матеріалів, за що я, звичайно ж, в першу чергу, завдячую Василю Федоровичу.
У цілому саме та практика й стала визначальною для мене у виборі подальшого місця в житті. За місяць я одержав більше знань (практичних), ніж за рік в університеті. Переконався, що перебування у вирі життя, живе спілкування з людьми і є невід’ємною частиною журналістики, про яку я мріяв. Одержав підтримку і схвальну оцінку від старших і досвідченіших колег, що додавало впевненості на майбутнє.
Прощаючись по завершенні практики зі мною, Микола Андрійович Горбач по-батьківськи сказав: «Нам потрібні молоді, здібні, головне свої, місцеві кадри. Так що переводься на заочну форму навчання і повертайся до нас. На роботу». Що я, зрештою, і зробив на початку серпня 1978-го.
Нині на моєму трудовому календарі вже розпочався 41-й. Але і через призму років в уяві і пам’яті збереглися образи дорогих і рідних для мене людей, з ким довелося працювати сорок років тому. Це, крім М. А. Горбача і В. Ф. Чередника, беззмінний фотокор районки Володимир Леонтійович Присяжнюк, з яким на мотоциклі і ЛУАЗі ми об’їздили всі без винятку куточки району і який залишається для мене символом працелюбності і відданості обраній професії. Це - ще один фронтовик, суворий з вигляду, але добряк по натурі, Григорій Петрович Піхало, у якого завжди можна було позичити до зарплати десятку карбованців. Це - подружжя Шульгів, Олексій Миколайович і Ніна Федорівна, у яких я вчився азам журналістики і публіцистичної майстерності і з якими єдиними ще й сьогодні маю щастя зустрічатися.
Сорок років роботи на одному місці хтось сприймає як каторгу, хтось, як подвиг, для мене ж вони стали миттєвістю. Через свою насиченість подіями і зустрічами з різними людьми, особисту причетність, постійний цейтнот у підготовці актуальних матеріалів, через світлу і добру сімейну атмосферу в журналістських колективах.
Із власного досвіду маю зазначити, що кагарлицькій газеті щастило із підбором кадрів. Якщо в інших редакціях в 70-80 роках штат працівників змінювався майже кожного року, то в Кагарлику в цьому питанні була стабільність. Приходили і залишали газету окремі особи, але завжди залишався кістяк колективу. Уже згадувані мною старші колеги, зокрема, виходили на пенсію із стін редакції, дехто трудився і в статусі пенсіонера, в тому числі в інших виданнях.
Приємно, що ця традиція продовжується. Нинішній редактор районки Валентин Владіміров, його заступник Олексій Адаменко, заввідділом Наташа Кравець мають за плечима вже близько 20 років журналістського стажу. І я їм щиро бажаю в подальшому перевершити моє трудове досягнення і підготувати собі надійну зміну.
У газети, як і в району, на часі - нові випробування. Відбувається адміністративно-територіальна реформа і роздержавлення преси. Як це відбуватиметься і що дасть в результаті - покаже час. Але я сподіваюся, що у газети не зменшиться число шанувальників, а у району примножаться славні сторінки історії.