Співайте, мамо...

Оселя у баби Ганни, як той віночок. Куди не глянь, - скрізь квіти, всюди витвори дбайливих рук. Квітує маками килим, а біля нього збоку аж горять червоні тюльпани. І навіть подушечки на дивані немов веселі соняшники. А скрізь на стінах, у квітучому розмаїтті вишитих бабиними руками рушників, - найсокровенніше: вінчальні ікони, світлини дітей, онуків, рідних. Серед них і сама, ще така молода й завзята, на тому портреті, що так довго красувався на Дошці пошани. Та найдорожче - он на прибраному в’язаною скатертиною та розкішним букетом столі. У заквітчаній рушником рамці фотографія її коханого Івана. А поруч із ним і вона, Ганна, ще така молода і щаслива. Хоч щастя того жіночого їй випало - на горобиний скік. Та зуміла по краплиночці розділити його і собі, і дітям, і людям на всі роки свого життя: а їх, тих років, он у грудні набіжить аж дев’яносто п’ять.

Милуюся чепурним затишком і кажу:

- Гарно як у вас, тітко Ганько, - це так споконвіку зовуть її всі, хто знає.

А вона, усміхаючись, тільки рукою махнула:

- Та то не я. То все Катя, - киває на доньку. - Це вони із зятем Володимиром хазяйнують. А мені не дають і за холодну воду взятися. Ще торік я й город полола. А зараз мене туди не пускають. Кажуть, що свою норму я давно перевиконала. То я все сидячи, - то квасольку полущу, то цибульку переберу, то часнику налущу чи картопельки начищу. Хто звик працювати, той собі роботу знайде...

Ганна Олександрівна Вегера народилася 2 грудня 1923 року у селі Кадомка, тоді ще Ржищівського району. Їй випало бути найстаршою дитиною у сім’ї Олександра Степановича та Оксани Василівни Білек. Бо після неї бузько приніс батькам ще чотирьох синів - Федора, Михайла, Григорія та Петра. То нічого, що велика сім’я, тоді таких багато було. І кожен зі сповиточка знав, що шматок хліба треба заробити. Звичайно, найбільше клопотів лягало на плечі батька, який був сільським мельником, і матері, яка зранку до смерканку на колгоспній роботі. А діти здебільшого дома господарюють, поки батьків нема. І на Ганні, як на найстаршій, вся відповідальність за порядок у господі. Нічого, справлялася. Встигала і дома, і в колгоспі попрацювати. Така вже вродилася непосидюча. Ось так і жили собі. І все було б добре, якби не та клята війна.

У 1942 році дев’ятнадцятирічна Ганна потрапила у фашистське рабство.

- Привезли нас молодих, наляканих у Вайсенфельс, - розповідає баба Ганна. - Після дороги цілу ніч просиділи голодні. А вранці дали нам по мисці вареної брукви. Вона така смердюча, що й до рота не донесеш. Серед нас були різні дівчата з усієї України. Ми ж навіть не думали, що таке можна давати їсти людям. Сидимо, дивимося одна на одну: що робити? А одна так рішуче каже:

«Дівчата, ми не свині. Тому - не їмо і на роботу не йдемо, доки не погодують, як людей». А хтось каже злякано: «Битимуть...» - «Усіх не битимуть, а як будемо всі заодно, то свого доб’ємося». Так і вийшло. Зайшов наглядач з нагайкою: «Чого не на роботі?» А ми в один голос: «Бо голодні, а такого в нас і свині не їдять. А ми такі самі люди, як і ви». Наглядач і каже: «Ідіть працювати. А там щось вирішимо». І хоч весь день ми знову були голодні, та вечеряли вже смачною кашею.

Ганні Олександрівні випало трудитися на паперовій фабриці. Зранку до ночі мотали, пакували, носили, грузили важкі бухти і пачки паперу. Спочатку до вечора так стомлювалися, що ледве ноги переставляли. А потім втягнулися, звикли. Так працювала Ганна Білека до самого визволення.

Додому, в рідну Кадомку, повернулася дівчина в 1945 році саме у жнива. Тож відразу пішла в колгосп на роботу. Раділа родина, радо зустрічали знайомі й друзі, вітали з поверненням, розпитували. А подруга, Яринка Побочій, родичка з Дубровки, і каже:

- Прийди до нас у гості. І я з сестрою Марією, і наша мати Оксана за тобою дуже скучили.

Пішла. І, чи то доля, чи то Яринчина хитрість, але зустрілася там з вродливим дубровським парубком Іваном Вегерою. Слово за слово - розговорилися, познайомилися. А потім вже Іван став частенько навідуватися в Кадомку. Тож у 1946 році побралися та й переїхала Ганна в Дубровку до свекрів. Щоправда, зустріли вони її, як рідну дитину. Та такою й була вона для них усе життя. А незабаром подарувала їм одну за одною двох онучок, Варуню і Катюню. Саме так з великою любов’ю і називали їх дідусь Трохим Данилович та бабуся Мотря Іванівна. Вся родина була дружна, щаслива і працьовита. Поруч із коханим Іваном Ганна почувалася впевнено і захищено. Та жіночого щастя їй було відміряно тільки 11 років. У 1957 році Івана не стало... Пішов за вічну межу, забравши із собою таке просте і таке дороге жіноче щастя. А любов їхню Ганна залишила собі. Заховала її глибоко в серці і через усі літа пронесла її як дорогоцінний вогник.

Усе своє життя прожила Ганна в мирі та згоді зі свекрами. Усю себе віддавала дітям, сім’ї та роботі. У Дубровці пішла вона працювати на молочно-товарну ферму. Тоді про доїльні апарати ніхто й не чув. Тож двічі на день потрібно було доглянути, нагодувати, напоїти, опорядити і вручну подоїти близько двох десятків корів. Та ще й за першість позмагатися. Молода, беручка до роботи, Ганна завжди була попереду. Тоді й з’явився на Дошці пошани портрет передової доярки Ганни Вегери. А 22 березня 1966 року за високі надої Указом Президії Верховної Ради СРСР Ганну Олександрівну Вегеру було нагороджено орденом «Знак Пошани» № 425879. Ще й нині баба Ганька пригадує свої часті поїздки на з’їзди, де була делегатом і від села, й від району.

Згодом корів перевели на сучасніші ферми села Великі Пріцьки, до якого належав хутір Дубровка. І тоді Ганна Олександрівна пішла працювати в ланку. А незабаром і ланковою стала. І тут вона також не пасла задніх. Донька Катерина нині пригадує, як вечорами дід Трохим сідав біля радіоприймача. Спочатку з нього линула всім знайома пісня «Ой мороз, мороз, не морозь меня...». А влітку можна було почути: «Еду, еду на комбайне, ходит морем рожь...» Це були позивні перед нарядом, який щовечора передавали на завтра. Потім були слова: «Увага, увага! Говорить колгоспний радіовузол. Послухайте наряд на завтра...» Після наряду, як годиться, передавали зведення про те, хто як попрацював. З великою гордістю і щасливою усмішкою сприймав дід Трохим новину, що ланка Вегери Ганни за результатами роботи знову зайняла перше місце.

У 1978 році пішла Ганна Олександрівна на заслужений відпочинок. Але жодного дня не сиділа, склавши руки. Допомагала рідному господарству то качани чистити, то буряки полоти, то в сільському будинку престарілих куховарити. А то якось, уже маючи за плечами 70 років, взяла зобов’язання доглянути 3 гектари цукрових буряків. І виполола, і повірила. Здала чисту площу без жодної бур’яниночки. І хоч далися ті гектари їй ой як нелегко, та сама собою тоді гордилася, що змогла.

І вже б жити – не тужити. Та чомусь доля вирішила, що не всі ще біди віддала мужній українській жінці. Забрала за вічну межу донечку Варвару. Чи є у світі слова, якими б можна було розповісти про материне горе?..

Квітує бабина хата рушниками, серветками, скатертинами. То її недоспані ночі з голкою в руках. Бо крім того, що все життя тримала чималенько всякої живності, вона ще й вишивала. Гордиться баба Ганька, що підхопили її мистецтво внучки Світлана і Валя, Катеринині донечки. Тепер вже і їхні вишиванки прикрашають бабусину хату. Частенько навідуються до бабусі й Варварині дітки, Жанна та Вадим. Люблять її, шанують, поважають. Дякують Богові за те, що береже її для роду. Бо з нею так спокійно і затишно.

Уже давно забрала вічність батьків і свекрів, братів Федора, Михайла та Петра, залишивши в бабиному серці світлу згадку про них. Та якою радістю розквітає бабине обличчя, коли зателефонує брат Григорій з Донбасу! Тоді вже вони говорять – не наговоряться. І хоч у Григорія життя теж не з медом, але в зрілих літах ще й за віршування взявся. Он і їй, Ганні, на 90-річний ювілей з великою любов’ю присвятив свій вірш.

А ще, певно, від самого Бога, баба Ганна навіть у свої літа має дзвінкий голос. Та й співати любить. То ж як заспіває вона своїх старовинних пісень, то слухав би й слухав. Руки діло роблять, а пісня ллється, як життєдайний потічок бабиного життя. А Катя обніме матір, поцілує і просить:

- Співайте, мамо. Із вашою піснею у моєму житті сонечко світить ясніше.

Катерина Іванівна ще показує мені фотографії, материні нагороди, а баба Ганька вже почимчикувала надвір до якоїсь роботи. Прощаючись, виходимо. Під хатою на ослінчику сидить баба Ганна і, наспівуючи якусь пісню, мозолястими руками вправно лущить часник Каті на консервацію. Дивлюся на неї, сильну просту жінку з покоління моєї матері, милуюся нею. Пригадую, як дружили вони, навіть переїжджаючи з хутора Дубровка у село Великі Пріцьки, як кажуть, ближче до цивілізації, вибрали собі будинки поряд. І хочеться мені припасти до материнських натруджених рук і поцілувати їх за те, що скільки життєвих незгод перехопили вони на свою долю, захищаючи від них нас, своїх дітей.