Духовне багатство громади

Олександр Павлович глянув на годинника і відклав почату справу. Потім доробиться. А зараз - час на репетицію до сільського будинку культури. Незабаром — День Перемоги.

Потрібно підготувати репертуар. Он і Марія Панасівна, вірна подруга життя вже чекає на нього. І сивочолий чоловік з радістю збирається. Бо за час недуги таки добряче скучив за колективом.

Весна цього року не поспішала. На календарі вже було 17 березня, а за вікнами - снігу по пояс. Тоді, після тяжкої недуги, Олександр Павлович ще не наважувався вийти на засніжене і слизьке подвір’я. Там все більше поралася вона, його половинка, Марія. Не давала ні за що взятися, доки не окріпне. А в нього аж руки тремтіли за роботою. Бо не звик сидіти без діла. Кому знаряддя поремонтує, кого в теслярській справі виручить, кому порадою допоможе.

Та все ж у Олександра Павловича Борисенка був хороший настрій. Бо надвечір зійшлася до хати вся його родина: донька Тамара з чоловіком Олегом та синами Олександром і Віталієм, дочка Наташа з сином Леонідом, щоб привітати свого батька й дідуся з 85-річним ювілеєм. Де ті роки взялися і сам не зогледівся.

А над ними скільки вітрів відшуміло, скільки подій через них перейшло...

ОЛЕКСАНДР

У Павла Максимовича та Єфросинії Охрімівни Борисенків Сашко був п’ятою дитиною і найменшим сином. Бог благословив його на життя у нелегку пору. Березень 33-го, коли саме народився хлопчина, безжально збирав страшний «урожай» після голодної зими. Немов німі примари сновигали ті, хто дожив до весни, переривали напіврозмерзлу землю в полях, порпалися в кагатах, сподіваючись знайти вимороженого буряка чи торішню картоплину. Бо то був останній порятунок від голодної смерті. А він, Сашко, ніби всупереч усім бідам, прийшов у світ, щоб вижити і прожити довге та достойне життя. Щоправда, було воно в нього, малого, - ой не з медом!

Мати Сашкова була з багатодітної сім’ї, де росло аж 12 дітей. Щоправда, пережити нелегкі роки перемін змогли лише восьмеро. І Фрося була однією із них. Сім’я була працьовитою і дружною. Тож навики хранительки роду Єфросинія Охрімівна отримала ще змалку. Коли сама вийшла заміж і народила п’ятеро дітей, - трьох доньок і двох синів, стала справжньою берегинею своєї сім’ї. Певно, це і зберегло родину Борисенків у пору голодного лихоліття. Щоправда, своєї найстаршої сестри Сашко так і не пам’ятав. Вона захворіла та й пішла у вічність ще зовсім молодою. А в нього залишилися старший брат Олекса та дві сестри Галя і Ніла. Тож поки найменшенький ріс та вчився, вони вже допомагали батькам тягнути нелегкого сімейного воза. Та Сашкове дитинство тривало недовго.

Тоді, в 1941-му, він якраз закінчив перший клас. Вже своїми дитячими думками літав у майбутнє, уявляв, як закінчить школу, стане дорослим, вивчиться. Та всі ці мрії, як і саме дитинство, раптово закінчилися в ту мить, коли у двері оселі Борисенків постукала війна. І нині пам’ять береже ті дні, коли батько, а потім і брат попрощалися з родиною та й пішли боронити свою землю від ворога. Тоді малий Сашко думав, що ось-ось закінчиться війна, повернуться додому тато й брат Олекса, висохнуть мамині сльози і буде все, як і раніше. Бо саме за це пліч-о-пліч з бойовими друзями борються з ворогом його тато й брат.

Старший син Борисенків, Олекса, ще до війни вивчився на зоотехніка. Така професія на селі була завжди почесною і перспективною. А коли довелося боронити рідну землю, Олекса закінчив училище і став офіцером. Батько ж, Павло Максимович, як і багато інших односельчан, пішов захищати свою землю і родину від ворога.

А коли війна скінчилася, то на її жорстоких полях боїв залишилися назавжди і брат, і батько. Десь на чужій землі сховалася могилка брата Олекси. А батько, завжди турботливий і відчайдушний, загинув від осколка ворожого снаряда. Він саме ніс виснаженим і голодним бойовим побратимам їжу, що випадково десь роздобув. Перебігав під ворожими кулями від вирви до вирви.

- Павле! - кричали йому друзі з окопів, - побережися від кулі!

А він гукав у відповідь:

- Я від кулі заговорений!

І кулі Павла Максимовича таки минали. А ось підступний осколок наздогнав...

Про все це, повернувшись після закінчення війни додому, розповіли вдові і дітям односельчани Федір Литвиненко та Григорій Гудзінський, які воювали разом з Павлом Борисенком. Відтоді Сашко і став дорослим. І хоч з п’яти дітей у сім’ї залишилося лише трійко, та він, наймолодший, був єдиним чоловіком у родині. Ще до війни пощастило закінчити перший клас Великопріцьківської середньої школи. А вже після - переростком довчився ще чотири класи. Коли те все було? А й сьогодні сивочолий чоловік з великою вдячністю згадує своїх вчителів Настю Іванівну Папіженко, Ганну Прохорівну Карпенко, директора Михайла Тимофійовича Карпенка та багатьох інших. Тоді, у тяжкі повоєнні роки, для багатьох школярів-сиріт учителі були воістину другими турботливими батьками...

З дев’яти років упрігся хлопчина в нелегкі колгоспні будні. Коли був меншим - пас худобу, орав кіньми та волами, звозив з горбів велетенські снопи, косив так, що не кожен дорослий зрівняється. А коли підріс, то вже й сіяв, і солому в скирти клав та ще й пробував себе в якості тракториста. На той час у селі було чотири трактори, на яких у повоєнний період працювали сільські жінки Євдокія Вегера, Катерина Олексієнко, Катерина Шевченко і Сашкова старша сестра Ганна. Тож, понесе хлопець їй обід у поле і, доки та їсть, він освоює стального коника та ще й радіє, що добре виходить.

Тяжко жилося у повоєнні роки вдовиним сім’ям. Для відновлення господарств не вистачало сильних чоловічих рук і коштів. Тож вісімнадцятирічний Олександр приймає доросле рішення - їхати на заробітки. На півночі, в Молотовській області, кожна зароблена копійка давалася нелегко. Та, хвалити Бога, виручало те, що працьовиті руки були вправні у будь-якій справі. А через рік повернувся в село, бо вже чекала на хлопця армійська служба.

У 1958 році змужнілим і зовсім дорослим повернувся Олександр Борисенко з Естонії, де чотири роки віддав солдатській службі. Рідне село чекало його з нетерпінням. Тож відразу поринув у вир трудового життя. А тут, як на лихо, під час грози влучила блискавка в батьківську хату. Після пожежі вже нічого було відновлювати. А тому взяв ділянку й заходився будувати новий дім майже в центрі села.

Молодий і завзятий, Олександр устигав тягнути кілька обов’язків водночас. Вдень був столяром у колгоспній майстерні, ковалем у сільській кузні. А ввечері поспішав до сільського клубу, де працював кіномеханіком. Спочатку крутив фільми на кіноустановці «з коліна». А потім керівництво подбало про новішу апаратуру, яка дозволяла вже демонструвати фільм сидячи. У той час вечорами «в кіно» сходилося ледь не все село, та так, що в клубі ніде було яблуку впасти. Ось одного такого вечора і прикипіло його серце до молоденької завклубші Марії, яка щойно після навчального закладу прийшла у Великі Пріцьки підіймати культурну ниву.

МАРІЯ

Маруся, так називали в селі нову завідуючу клубом, була родом із Воронівки Ржищівського району. Батьки, Панас Іванович та Оксана Олексіївна Погребні були людьми порядними і роботящими. Мама без нарікань завжди сумлінно виконувала роботу, яку їй доручали. А батько, крім основних обов’язків, ще й неписьменних людей навчав грамоти у «лікнепі», адже був чи не єдиним освіченим чоловіком у селі. Жити доброчесно навчали Погребні і своїх двох синів та п’ятьох доньок.

Із семи дітей Панаса Івановича та Оксани Олексіївни Марія була шостою. На світ з’явилася у жовтні 1941 року. Тож перші й не зовсім чіткі спогади її дитинства чомусь уперто чіпляються за війну, за окупаційний ворожий режим. А потім - вже чіткіше вимальовуються тяжкі повоєнні роки. Тато з мамою - цілісінький день на роботі. До сьомого поту трудяться і старші діти. А як тільки Марія зіп’ялася на ноги, то і їй діставалося роботи вдосталь. Щоправда, була вона якась мрійлива і вразлива. Змалечку залюблена в рідну пісню, в милозвучне слово. Усе тягнулася до сцени і по-доброму заздрила дядьку Якову Івановичу, який був артистом драматичного театру в столиці. А ще він досконало володів струнними інструментами. Тож, коли випадало родині зібратися докупи, виступ дядька Якова був коронним номером сімейного свята.

Коли Марії виповнилося дванадцять років, сестра Галя, яка проживала разом зі своєю сім’єю в Закарпатті, щоб хоч якось допомогти батькам, забрала її до себе. Там дівчина закінчила семирічку, там і до Хустського культосвітнього технікуму вступила. Згодом отримала диплом бібліотекаря. Відпрацювала за направленням два роки та й повернулася у рідну Воронівку. А коли звернулася до районного відділу культури з приводу роботи, то отримала пропозицію очолити культурне життя в одному із сіл району.

Так, у 1960 році Марія Погребна стала завідуючою клубом у Великих Пріцьках. Відразу поринула в роботу. Зібрала в драмколектив молодь не лише з села, а й з усіх навколишніх хуторів. Створила ансамбль. Для цієї справи Олександр підходив як ніхто інший. Він вдало грав на бубоні. Тому частенько отримував запрошення грати на весіллях чи родинних святах.

Марія випросила у голови колгоспу гроші на гармошку. А ось футляр довелося брати їй вже за свої. Охопила виступами агітбригади кожну ділянку роботи місцевого господарства. Разом зі своїм колективом об’їздила майже весь район, брала участь в обмінних концертах, працювала з дітьми. Словом, крутилася, як білка в колесі. І все доводила до ладу. Таку мала вдачу. Ще натхненніше поринула у роботу, коли в центрі села, на зміну маленькому клубові виріс добротний будинок культури.

«Наша інтелігентка», - так поміж себе по-доброму називали її жителі села. І було за що. Акуратна, підтягнута, ввічлива, дисциплінована, ініціативна, вона завжди була зразком жіночності. Хіба можна було таку не помітити? Тому й дошкуляли їй своєю увагою місцеві парубки. Іноді навіть до сліз доходило. Тоді і ставав на її захист доброзичливий кіномеханік Олександр. А «інтелігентка» жила на квартирі у Євдокії Лаврівни Литвиненко, їла її смачнючі борщі з печі, полюбляла квашу, що виходила в господині надзвичайно смаковитою. Саме та кваша і зіграла визначну роль у Маріїному житті.

Якось, повечерявши квашею, Марія прибігла у клуб на чергову репетицію драматичного колективу, що, як і завжди, відбувалася при каганці. Готували п’єсу “Червона калина». Засидівшись допізна, артисти добряче зголодніли і почали пригадувати хто чим вечеряв. І тут Марія жартома кинула:

- А хто вгадає, чим вечеряла я, за того й заміж піду.

Вродливий кіномеханік Олександр глянув на неї хитрим поглядом і сказав:

- Квашу їла...

Чи то жарт був «у руку», чи то просто доля, та того вечора Олександр провів Марусю додому.

РОДИНА

Через рік Марія і Олександр побралися. Разом добудували хату, своє сімейне гніздечко. Благословили на життя двох хороших донечок - Тамару і Наталю. Усе - ніби вчора. А глянь, вже і внуки, мов дуби - Саша, Віталик, Льоня. І зять Олег, як рідний син.

Марія Панасівна та Олександр Павлович Борисенки разом зустріли вже п’ятдесят шосту свою весну. І дарма, що обоє давно на заслуженому відпочинку. Адже, не зважаючи на вік, вони і нині у вирі життя. І в праці, і в труднощах, і на сцені - завжди разом. Небайдужі й енергійні, як і багато літ тому. Жоден виступ фольклорно-етнографічного ансамблю «Журавка» Великопріцьківського сільського будинку культури не обходиться без їхньої участі. Ось і нині, ставши на ноги після підступної недуги, Олександр Павлович знову в голосистому строю рідного ансамблю.

І, як і раніше, вірний бубон слухається вправних рук свого господаря.

- Це поважне подружжя - мудрі старійшини нашого села. Їх усі шанують і люблять. Бо Борисенки - гідний приклад для молодших поколінь, - каже секретар Великопріцьківської сільської ради Галина Набок.

Двері оселі Борисенків завжди гостинно відчинені для всіх добрих людей. Тут вас і вислухають, і допоможуть, і обігріють та нагодують. Бо добрі господарі готові прийти на допомогу кожному, хто потребує підтримки. Тому в Олександра Павловича щодня турбот вистачає: то в будинок культури знадобилися рукотворні меблі, то комусь із сельчан поміч потрібна, то раритети підладнати в місцевому музеї. А ще ж подружжя Борисенків береже стільки цікавих спогадів з історії рідного села!

- Такі люди, як Олександр Павлович та Марія Панасівна - душа нашого села, - говорить сільський голова Олександр Микитянський. - У них є чому повчитися, на них не сором рівнятися, їм можна довірити будь-яку справу. Вони - справжнє духовне багатство сільської громади.

І з цими словами не можна не погодитися.