"Коні мені, як діти"

Віднедавна на вулицях села Переселення і Кагарлика можна побачити коней. Їх власниця, - Вероніка Левченко, привезла тварин із Києва, де утримувала їх в одному із лісництв. До такої "еміграції" їх спонукала війна.

Наприкінці березня в Переселенні, а згодом і в Кагарлику з’явилася нова розвага для малечі та дорослих – кінні прогулянки. Ті, хто сміливіший та доросліший – обирають для цього звичайних коней. А от для малечі, чи любителів відчувати твердий ґрунт десь поряд – підходить поні.

Коні, разом зі своєю хазяйкою Веронікою, мешкають в одному з обійсть села Переселення. Тут їх прихистити під час окупації частини Київщини росією знайомі Вероніки.

"Ось знайомтеся, - каже жінка, яка щойно повернулася із поні з чергової прогулянки для гостей села, і показує нам соє господарство. – Це – шотландський поні Дікенс, це - кобила Троянда, це Грім, кінь гуцульської породи. А це - коза Маруся".

Йдучи в гості я прихопив із собою пару кілограмів моркви, її Вероніка тепер і ділить між своїми вихованцями. Мені ж пропонує їх погодувати. Коні охоче відкушують шматками соковитий коренеплід, торкаючись долоні вологими губами.

Поряд із Трояндою, яка знаходиться в імпровізованій конюшні, з’являється маленька голова. Це прийшла глянути, хто тут розмовляє її дочка Твіггі. Лошичка народилася лише пару тижнів тому вже тут, в Переселенні. Мала вже проявляє характер. Коли Вероніка випустила її разом із мамою із загорожі, чимдуж чкурнула за Трояндою по колу. Але від мами не відходить: «полохлива і неслухняна», каже її хазяйка.

Вероніка розповідає, що до російського вторгнення утримувала коней в Пуща-Водицькому лісництві. Там колись були свої коні, але зараз їх замінили тракторами і автомобілями. Але конюшня залишилася. Звідти вона у вільний від основної роботи час (працювала в охороні) приводила їх в місто площу Тараса Шевченка, де й катала охочих за плату.

З кіньми Вероніка себе поєднала 16 років тому. Побачила їх на майданчику біля одного із торгових центрів в столиці. Стала допомагати катати клієнтів, доглядати. Потім влаштувалася працювати до конюшні, згодом - кінно-спортивного клубу "Магнат".

Через кілька років визріла ідея завести коней і собі.

"Перших коней я купила у 2012 році на бійні, - розповідає жінка, - Коли ми прийшли туди, то до нас випустили їх кілька десятків. Ви б бачили, в якому жахливому стані вони перебували. Скільки потім довелося постаратися, щоб цих коней привести в форму".

З того часу у Вероніки змінилося кілька коней. Вона їх обмінювала на інших, купляла. В пошуках місця утримання домовилася із лісництвом. Там коні й жили до початку війни.

"В мене були запаси їжі. При потребі докупляла моркву в Гостомелі, дробину на пивзаводах в Києві, інші корми. Заготовляла сіно. Але війна зруйнувала все, - ділиться Вероніка".

Вона розповідає, що випасала коней та косила траву на сіно в околицях Києва. Після того як передмістя столиці захопили окупанти, жінка зрозуміла, що робити це вже не зможе. "Там всюди свистіли кулі, міни, снаряди. Розривалося все. Ліс реально "прорідили". Туди не поткнешся - все заміноване. Де брати корми було взагалі не зрозуміло", - розводить руками Вероніка.

Тому вона й вирішила рятувати коней, перевізши їх у спокійніше місце. "Поки ще не закінчилася вся морква і коні не почали голодувати, почала шукати для своїх вихованців спокійне місце", - зазначає коневодка.

Чому обрала Переселення? Тут купили будинок дідусь і бабуся дівчини, яка приходила до Вероніки в конюшню. "Лєра допомагала мені. Сама хотіла купити в мене одного із коней. Вони й прихистити нас", - уточнює жінка.

Але для тварин і тут потрібно десь знаходити корм. Зараз Вероніка працює із кіньми в одній із садиб поблизу Обухова: навчає їх. Тож частина отриманих коштів йде на придбання корму для її вихованців. Та й самі коні частково заробляють на себе – катають бажаючих. Тариф у Вероніки досить помірний – 100 грн годинна прогулянка на одному коні.

Староста села Сніжана Шевченко створила сільській групі пост, де закликала допомогти нам. Тож кормів дали жителі села: привезли кілька тюків люцерни, кілька мішків вівса. Сніжана теж привозила овес і солому.

Але цього ледве вистачає. Тож Вероніка просить усіх, хто може підтримати її вихованців – надати корми: сіно, зерно, моркву тощо. (Хто може надати допомогу - зателефонуйте Вероніці 066 17 16 296). Адже війна завдає шкоди й болю не лише людям, а й тваринам. І вони теж потребують нашої співучасті та допомоги.