Люба була стрункою і дуже вродливою дівчиною. Довга чорна коса хвацько звивалася аж до пояса, а ясні очі світилися ніжністю і добротою. Дівчину поважали і любили всі односельчани. І поговорить, і вислухає, і порадить, і поспівчуває щиро. Що вже й казати про парубків? Не одному в душу запала. Андрій же був невисокий, непоказний, звичайний. Та Люба жила в його серці великою любов’ю. День і ніч мріяв про неї. А про те, що дівчина стане йому дружиною, і думати боявся. Тож яким здивуванням зустріли односельчани новину, коли Люба заручилася з Андрієм!
Побралися. У добрі і злагоді пролітали роки спільного життя. Жили собі, господарювали, як і всі люди. Одне по одному з’явилися на світ діточки - Тетянка, Андрійко, Коля. І таким сяючим щастям повнилося їхнє обійстя, що за його світлом зовсім непомітною стала ота різниця між ним і нею. Бо основою всієї сім’ї була велика і чиста любов. Тепер односельчани навіть уявити не могли, як би то вони, Люба й Андрій, були нарізно. Ні, такі подружні пари - тільки від Бога. Час йшов, діти підростали, а тепла і затишку в оселі не меншало. І все було б добре, та не стало Андрія... Взяла зовсім молода жінка важкий тягар сімейних буднів на свої тендітні плечі і понесла. Не скаржилася на недоспані ночі, на перетруджені руки, на скруту...
Рік за роком самотужки тягнула нелегкого сімейного воза. Ніхто не бачив, як ночами виливала солоними сльозами в подушку свою молоду жіночу тугу, тихцем, щоб не чули діти. А вранці - знову в Люби не обличчя, а тепле усміхнене сонечко, не очі, а сяючі добротою промінчики. Потроху змирилася. Піднялася малеча. Вже й поміч у матусі є. Думала: ну що ж, якщо вже й судилося вік звікувати вдовою, то нестиму свій хрест достойно, без нарікань. Трійко діток, як пташаток. Хто з чоловіків зважиться взяти на себе таку обузу? Та якось, зустрівши привітний погляд, зважилася. А можливо, й поталанить? Та не так сталося, як гадалося. Не поталанило...
Життя є життя. Що судилося, того не оббіжиш, не відкупишся. Згодом народився у Люби ще й Павлик. Як могла, зводила кінці з кінцями, щоб діти не відчували себе обділеними, обкраденими долею. Щоправда, і донечка, і сини шанували Любу, слухалися, завжди в усьому допомагали. Були вони для неї і втіхою, і щастям материнським. Так і жила б собі, скільки Бог відміряв. Та якось з’явився у селі Іван. Приїхав чоловік на заробітки. Всі відразу помітили новачка. Бо він, ніби в тій приказці: і пошиє, і пожне, і на дудці утне... За що не взявся - все в нього виходить до ладу. Начальство не нахвалиться майстровитим працівником. А Іван до всього гаразд. Вдень - на роботі, а ввечері - все село заслухається його гармошкою. Такого хто не помітить? Як же тривожив Іван серця самотнім жінкам! А Любі й байдуже. Чоловік, як чоловік. У нього свій життєвий шлях, у неї - свій. Та все ж було в них щось спільне. Іван - молодий, вродливий, а як і Люба - без долі. Спробував було свого щастя з місцевою молодицею. Та марно. Повернувся, в чому був до колгоспного гуртожитку. Як говориться: обпікся на молоці, то й на воду дмухати став. Ятрила серце підступна зневіра. Та й куди було поспішати? Так і залишився Іван працювати у місцевому господарстві. Зрання до смеркання - старшим, куди пошлють. А на обід - до їдальні, де Люба на той час куховарила. А борщі в неї, немов зілля приворотне. Такі вже смачні, що хто раз скуштує, то знову прийде посмакувати. Тож і звикла Люба до свого відвідувача. Придивилася - добрий, а невезучий. Одне слово, рідна душа. Нагодує його обідом, ще й з собою щось дасть. А Іван якось і озвався до неї:
- Чому так виходить? Прийду втомлений, щоб пообідати. А поїм твоїх страв, ніби й не працював зовсім. І сила десь береться, і настрій хороший. Мабуть, ти, Любо, маєш якусь таємницю в куховарській справі.
- Яка вже тут таємниця? - усміхнулася Люба. - Треба до всього з любов’ю підходити, щоб на добро було. От і виходитиме смачно та хороше. Така таємниця в кожнім ділі доречна.
- Твоя правда, - мовив задумливо. - Але чи багатьом потрібен той підхід з любов’ю?
- А сам як думаєш? - пильно глянула Люба на Івана.
Не відповів. Тільки й мовив:
- Хороша ти, Любо. З такою - хоч кому легко буде.
Сказав та й пішов, опустивши очі. Провела його поглядом, а в самої чомусь так тужливо стислося серце. Та, можливо, сам Всевишній звів докупи ці дві нелегкі долі.
Поволі наближалася зимова пора. Все морозянішими ставали осінні ранки, все холоднішими - ночі. Ох як дошкуляли вони Іванові! Забіжить, бувало, до їдальні, обхопить кухлик гарячого чаю руками, щоб пальці зігріти. Та так і сидить, поки не зустрінеться з співчутливо-сумним Любиним поглядом.
А одного вечора відчинилися двері Іванової кімнати. Глянув, а на порозі Любині хлопчаки.
- Дядьку Іване, ходімо до нас. Мати казала, що так і вам, і нам легше буде...
- Та як же.., - запнувся на півслові Іван. - Та я ж... Привели хлопці дядька Івана до своєї хати.
Здається, на цьому можна було б і крапку поставити. Так ні ж! Ця історія має незвичайне продовження.
Іванова сестра з чоловіком та донечками Альонкою і Оксанкою проживали у Кіровоградській області. Несподівано помер у неї чоловік і довелося жінці, як і Любі, стати дітям і матір’ю, і батьком. Та одна біда не ходить, за собою другу водить. Захворіла сестра тяжко, невиліковно. Іван сидів біля неї, втішав, підбадьорював. А коли усвідомила жінка неминучу страшну реальність, то очима, повними надії, заглянула братові в саму душу і тихенько попрохала:
- Не залишай моїх донечок. Крім тебе, їм більше ні на кого надіятись.
Не залишив. Віз додому і острах холодив душу. Що Люба скаже? Боявся попередити її по телефону. А тепер - що вже буде. Завів племінниць на подвір’я. А вони, немов маленькі горобенятка, лякливо озираються довкола, туляться до дядька.
Відчинив двері, переступив поріг та й зупинився, пригорнувши до себе крихіток. Почула Люба з іншої кімнати, що гості в хаті. Вийшла назустріч - та й завмерла.
- Ну ось, - пробурмотів Іван, - якщо приймеш...
- Скаже ж таке, - ніби видихнула з себе жінка. Кинулася до дівчаток, обцілувала, роздягла, посадила за стіл, нагодувала з дороги. А вони й посміливішали. І вже посміхаються їй у відповідь. І з Любиними дітьми вже, мов сестри. Прийняла Люба Альонку і Оксанку з радістю, поділила свою щиру душу на шість рівних частинок та й роздала діткам. Нехай будуть, мов рідні. І дівчатка потягнулися до неї, мов до матері. Люба їх і втішить, і научить. А повчитись у неї є чому: мудра, добра, хазяйновита, рукодільниця.
Пролетіли літа. Подружили Іван з Любою своїх дітей. Тепер вже дочки і сини приводять до них внуків. Навчають свою малечу шанувати бабусю й дідуся. Тішиться родиною Люба. Як-то хороше, коли всі разом зійдуться. А ще затишно їй, бо поруч Іван. Добрий, дбайливий, веселий. Все в нього виходить до ладу. І пожартує, і заспіває, і заграє, і всяку роботу зробить як слід. А як затягне дзвінким голосом Любину улюблену “Малинівку”, то все село заслухається.
Ось так і живе собі дружна, весела й працьовита сім’я. Живе, як усі. Щиро вітає друзів, радіє тому, що має. Кожен в родині знає ціну звичайному людському щастю і затишку. Бо, як і завжди, береже родину велика Любов.