Пригадався великдень 1986-го...

Чомусь цьогорічний Великдень розбудив у моїй пам’яті такі сокровенні й щемкі спогади. Можливо, тому, що саме свято випало на початок травня, як і тоді. А, можливо, що нині погода на Великдень була така ж щедра на прохолоду...
...1986-й. Друге травня. Я, чоловік і син їдемо зі столиці до батьків на Великдень, що випав того року на 4 травня. Молоді і впевнені в собі, на свій транспорт ми ще не розжилися. Тож, щоб не трястися в автобусах, чоловік попросив у свого заводського керівництва “бобика”, який також добряче підкидає нас на кожній найменшій ямці. Дозвіл отримав відразу, бо “бобик” - надійна гарантія, що 4 травня увечері мій чоловік, водій величезної “колхіди”, поївши свяченої пасочки і закусивши її крашанкою, вже буде на своєму заводі імені Лепсе. На моє запитання, чому він там був так потрібен, чоловік відповів, що щось там трапилося в Чорнобилі і завод працює цілодобово без вихідних. І саме в неділю увечері починається його зміна. Та, мовляв, нічого страшного. Он же і Першотравневий парад пройшов з розмахом. Якби щось не так, то його б не було...
Мої мама, Євдокія Луківна, і батько, Микола Гордійович, які жили на мальовничому хуторі Дубровка, зустріли нас радо. Рідна оселя повнилася ванільними пахощами новоспечених пасок, а батьківський сад аж кипів білорожевим цвітом.
У неділю вдосвіта ми вже стояли у великому колі навколо церкви в селі Кадомка. Та страшенна холоднеча таки добряче псувала урочистість події.
А вже увечері того ж дня ми були в столиці. Ми із сином лишилися вдома, а наш батько поїхав на завод. Яким же тривожним здивуванням став для мене знайомий гуркіт його «колхіди», яка через пів години зупинилася під нашими вікнами.
- Ти куди? - запитала, щойно він зайшов до кімнати.
У відповідь - усмішка і простодушне:
- В Чорнобиль...
Тієї миті моя підсвідомість чітко просигналила моїм емоціям про небезпеку...
Не буду переповідати те, скільки протягом 2-3-х хвилин я знайшла аргументів для того, щоб кидати роботу і їхати кудись подалі з Києва. Та зупинив мене його спокійний голос:
- Заспокойся, я пожартував. Їду на металобазу. Потрібен метал для виготовлення контейнерів. Буду возити кілька днів. Тому не хвилюйся, якщо завтра не приїду.
Це дещо стишило бурю моїх емоцій. І він поїхав, навіщось прихопивши змінний одяг і «тормозок». Потім через два дні заскочив на пів годинки додому і знову в рейс. Так він «возив метал на завод» протягом усього травня і початку червня. А вже у липні його «командирують» на будівництво поселення для чорнобильських переселенців у селі Здвижовка. І лише через рік мені випадково потрапить в руки його трудова книжка, де буде зазначено, що 6 травня 1986 року Предченку Миколі Васильовичу висловлено подяку і видано премію за участь у ліквідації аварії. Тільки ось якої аварії, там ніхто не напише. Потім якимось дивом зникнуть дорожні листи. І нам доведеться 15 років доводити його участь у ліквідації Чорнобильської катастрофи.
Той травень був гарячим для багатьох моїх співвіт-
чизників. Лише у селі Великі Пріцьки нині мешкає десять ліквідаторів: Іван Козленко, Петро Зайченко, Василь Хижняк, Микола Предченко, Василь Олексієнко, Степан Матвієнко, Володимир Савченко, Юрій Стародумов, Володимир Короткий, Сергій Гриценко. Про них розповідає стенд, розміщений у світлиці Великопріцьківського сільського історико-краєзнавчого музею.
Ще двоє, Анатолій Іваненко та Олександр Прохоренко, вже відлетіли за вічну межу... Всі вони, як і тисячі інших справжніх рятівників світу, доклали своїх рук, щоб зупинити небезпеку.
Доземний уклін вам, герої-ліквідатори. Щира вдячність за кожен день, за кожен травень, за кожен Великдень.