Справа, що стала долею

Багато років свого трудового життя я присвятила збереженню безцінних надбань старших поколінь. Бо саме в них закодовано ключ від вічної таємниці сили і міцності нашого народу. А тоді, на самому початку, навіть і подумати не могла, що музейна справа стане для мене смислом усього життя. З чого ж усе починалося?

Думаю, що почалася моя дослідницька стежка з написання дипломної роботи. То був для мене досить напружений період, що потребував зібраності, енергійності, уважності. Щоправда, тему для написання дипломної роботи я вибрала для себе дуже цікаву - «Говори Кагарличчини». Адже в середній Наддніпрянщині, до якої входить Київська область, а отже і Кагарличчина, українська мова збереглася у найчистішому вигляді. Під час мого навчання в інституті мене частенько запитували, як те чи інше слово вимовляється у нас, на Кагарличчині, куди ставиться наголос.

Робити справу «аби як» я не звикла. Тож для висвітлення теми довелося особисто побувати у 52 селах району. До людей завжди відчувала любов і повагу. Певно, це і було запорукою їхньої довіри. Люди ділилися зі мною чарівними таємницями рідної мови, співали старовинні пісні, розповідали приказки, прислів’я, легенди, звичаї, обряди та дарували багато-багато інших духовних перлин жителів Наддніпрянського краю. А ще розповідали про нелегкий період Кагарличчини у вирі подій революційного перевороту 1917-го року, про страшні роки Голодомору, про Велику Вітчизняну війну.

А потім нерідко застережливо додавали : «Нікому не розповідай, бо потрапиш на Соловки». Усе це й лягло в основу моєї дипломної роботи. Крім того, використала й матеріали з газет, що зберігалися в районному архіві. Завідуючою архівом була учасниця бойових дій Марія Іванівна Коробова. Як надзвичайно цікава співбесідниця, вона багато мені розповідала про людей району, їх досягнення й подвиги, про свої фронтові дороги.

Копітка праця дала свої результати - дипломну роботу я захистила на «відмінно».

У 1967 році, коли я стала працювати завідуючою загальним відділом райвиконкому, саме розглядалося питання створення районного музею трудової та бойової слави. Тоді відповідальним за цю справу було призначено Андрія Ананійовича Хуторного. Понад рік у районці розміщувалися статті й повідомлення про збір експонатів, але справа не хотіла зрушуватися з місця. І тоді Марія Іванівна Коробова запропонувала довірити створення музею мені. І, хоч я дуже вагалася, чи вийде з мене музеїст, та в душі чомусь раділа, бо відчувала, що це мені до душі. Тож і погодилася бути збирачем експонатів, адже знала вже де і що можна знайти. І почалося - поїздки, пошуки, зустрічі...

У районному Будинку культури визначили кімнату для збереження експонатів, які я намагалася упорядковувати в невеличкі виставки. Але й сюди вже приходили відвідувачі, бо було на що подивитися. Згодом під музей було виділено приміщення по вул. Кооперативній, 2.

Складно навіть уявити скільки всього було зібрано, записано, зроблено. Поїздки і походи за експонатами, записи історій, свідчень, звичаїв, обрядів, спілкування з людьми, підготовка приміщення, облаштування стендів, виставок, інтер’єрів музейних кімнат... Усього не перелічиш. Звичайно, дуже пригодилися і знання, добуті під час написання дипломної роботи. Своїми ногами, у прямому значенні цього слова, я обходила всі села Кагарлицького району. Була і бажаним, і непроханим гостем у багатьох оселях. Кожен експонат давався, як кажуть, кров’ю і потом. Щоб заповітний раритет нарешті став власністю районного музею, іноді мені з моєю старшою сестрою Лідою Петрівною Косенко, яка на той час також працювала зі мною, доводилося людям допомагати по господарству, обробляти город, копати картоплю.

Та все ж робота йшла, створювалися експозиції, виставки. У цій справі велику допомогу надав художник-оформлювач Михайло Семенович Петрик. Також підтримували й допомагали вчителі-пенсіонери Лука Терентійович Грайченко, Яків Євдокимович Кукоба та інші. Дуже велику підтримку надавали й керівники установ та організацій міста, зокрема, Михайло Трохимович Михайлов, Григорій Дмитрович Трепетьон, Микола Дорофійович Макаренко, Іван Петрович Бугаєць, Галина Іванівна Віценко та багато інших небайдужих людей. А сам музей на тривалий час став моєю другою домівкою. Знайомі і чужі стали називати мене «Люба музейна». Та я й не ображалася, а навпаки, мені це навіть подобалося. Бо ця справа мене захопила і я поринула в неї з головою. Вважаю, що з родиною мені дуже пощастило. Бо і чоловік, і діти мене розуміли і в усьому допомагали, як могли.

І ось нарешті 5 грудня 1973 року відбулося відкриття Кагарлицького районного історико-краєзнавчого музею. Першим його директором на громадських засадах був директор Кагарлицької школи № 1 Василь Пилипович Яценко. Після нього справу взяла у свої руки завідуюча районною бібліотекою Галина Петрівна Балацька. А згодом на цю посаду було призначено Кузьму Гордійовича Орла. Він і передав мені кермо правління Кагарлицьким районним музеєм, директором якого я й пропрацювала 43 роки.

Не перелічити всього, що вміщувала у собі діяльність музею: екскурсії, вогники, зустрічі, прийом у піонери та комсомольці, вшанування ветеранів та людей праці, робота гуртків та любительських клубів, а також багато іншого. Особливо активно діяв гурток «Пошук», до якого входили учні 5-го класу Кагарлицької школи № 1, де класним керівником на той час була Людмила Петрівна Корж. Збирав у своє коло небайдужих людей і «Клуб цікавих зустрічей», який діє і сьогодні. Музейна робота велася в масштабах усього району.

До чого я все це розповідаю? Та до того, що пропрацювавши багато років директором Кагарлицького районного історико-краєзнавчого музею, разом з колективом ми відкрили не одну його філію в селах Кагарличчини. Кагарлицькі музеїсти перші в області кинули клич: «Кожній колгоспній садибі - по музею!» Тоді в селах району було відкрито 22 музеї. Це було у 80-х роках минулого століття. На жаль, сьогодні багато з сільських музеїв припинили своє існування. Не знаю, чи то час такий, чи ентузіастів поменшало... Мені вдалося підготувати надійну, небайдужу зміну, яка підхопила і продовжила музейну справу після того, як прийшов час мені йти на заслужений відпочинок. І хоч нині районний музей і переживає не найкращі часи, та я вірю в його достойне майбутнє. Бо і донині мій музей живе в мені, хвилює, не дає спокою. За мою працю Всеукраїнська громадська організація «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «Звитяга» нагородила мене медаллю «За збереження історії».

Зі сторінок місцевої преси я з великою радістю дізналася про відкриття нових філій музею у Великих Пріцьках та Кадомці. Неодноразово читала про їх діяльність у районці. Тож захотілося власними очима подивитися на новостворені скарбниці людської духовності. Разом з чоловіком викроїли час серед вируючої буденності та й майнули у Великі Пріцьки.

 На порозі Великопріцьківського сільського історико-краєзнавчого музею нас привітно зустріла молодший науковий співробітник Надія Предченко. Цікавою розповіддю, переплетеною легендами і повір’ями, вона ввела нас у святий храм історії села, провела захоплюючу екскурсію історичною залою, ознайомила з експозиціями світлиці музею, розповіла про людей та події села, висвітлені у стендовій залі, відкрила дивовижні таємниці літературно-мистецької вітальні. Приємне спілкування, затишок, порядок, потужна енергетика витворів людських рук зробили свою благородну справу - понад три години пролетіли, як одна мить. І я щиро раділа, адже збулася давня мрія багатьох великопріцьківчан. Особисто я неодноразово вела мову про створення музею у селі Великі Пріцьки з колишнім директором школи Петром Степановичем Папенком, головою села Василем Савовичем Малооким, учителькою Галиною Павлівною Проценко. Звичайно, як музеїст із досвідом, я висловила свої рекомендації, підказки і побажання, за що Надія Миколаївна мені щиро подякувала. І вже прощаючись, я раптом відчула непереборне бажання ще колись сюди повернутися. Впевнена, що наступний похід до Великопріцьківського сільського музею стане добрим відпочинком для всієї моєї родини.

A ще маємо намір відвідати також музей у селі Кадомка, який власними руками створила самовіддана ентузіастка Катерина Григорівна Скуб.