Мов щедрі грона – світла пам’ять…

Летять дні. Біжать нестримно і невпинно. І все те, що втішало чи тривожило нас учора, стає минувшиною і вже ніколи не повертається. А щось щемне і незабутнє ревно переходить у спогади і залишається з нами навічно.

Ось і зараз, коли вже березень лаштується в прощальну путь, мені чомусь пригадався січневий день, коли я забігла до обійстя Приходьків. Сюди частенько заходять люди. Бо так уже повелося, що звично тут кожен знайде щось потрібне для себе: розуміння, підтримку, допомогу, пораду…

Ось і того дня я поспішала у справах до господині обійстя Лариси Віталіївни. А, ступивши на подвір’я, зустріла привітний погляд господаря Миколи Івановича. Він якраз порався біля винограду. Дбайливо підрізав лозу, готуючи її до весни.

- Що вже час? – привітавшись запитала я.

- Та саме пора, - відповів Микола Іванович. - Бо потім буде плакати, а це для майбутнього врожаю не дуже добре.

І мені згадалося, як бувало, йдучи з роботи, я не минала дорідних грон, що звабливо визирали з-під листя. Тут їх можна було завжди скуштувати, не питаючи дозволу. Бо Приходьки радо пригощали виноградом усіх бажаючих. І, певно, саме від того він був таким смачним і соковитим.

- Виноградна лоза любить лише дбайливі і добрі руки, - казав колись мені знайомий садівник, вручаючи укорінений пагін для посадки.

У Миколи Івановича були саме такі руки. Ось і тоді, перш ніж зрізати, він дбайливо й обережно оглядав кожну гілочку. І такий він був у будь-якій справі, - завжди спокійний, розсудливий, врівноважений і не по віку мудрий.

Так було і тоді, коли у серпні 1988 року, отримавши диплом з відзнакою про закінчення Київського інституту народного господарства, разом з дружиною Ларисою Віталіївною приїхав на роботу у Великі Пріцьки, де п’ять років успішно працював на посаді головного економіста. І тоді, коли згодом очолив роботу сільськогосподарського підприємства у Кузьминцях. І коли став керуючим відділком «Агромарсу» у рідному селі Халча, де виріс і навчався у школі. Звідси пішов на армійську службу в Остер. А після – повернувся гвардії сержантом.

І односельчани, і знайомі знали Миколу, як хлопця порядного і завзятого. Тож, без вагань довіряли йому будь-яку справу. Не дивно, що вже у 2013 році Миколі Приходьку запропонували очолити управління агропромислового розвитку Кагарлицького району. Очолив і вів свою справу відповідально і уміло.

Останнім часом Микола Іванович працював керуючим відділком ПОСП «Дніпро» у селі Зелений Яр. Якось вже так виходило, що йому доводилося опинятися там, де були потрібні дбайливі руки і мудра голова. А Микола Приходько був саме таким.

Цими ж безцінними людськими якостями він наповнив і серця своїх трьох синів - Івана, Дмитра та Владислава, виростивши і виховавши їх добрими людьми і справжніми чоловіками. Бо навчав жити власним прикладом працелюбства, людяності, добропорядності.

Жив, навчав, працював, дбав… Нелегко говорити про все це у минулому часі. Та чомусь справжню значимість того, що маємо, ми усвідомлюємо лише тоді, коли втрачаємо. Таке гірке усвідомлення прийшло до кожного великопріцьківчанина і тоді, коли тяжка звістка чорним вороном облетіла село: сімнадцятого лютого трагічна мить забрала Миколу Івановича за вічну межу. Тяжка пора прощання зібрала на привітне подвір’я Приходьків силу-силенну людей. Усі вони прийшли віддати шану пам’яті такій простій і, водночас, такій великій Людині.

- Я дякую всім, хто підтримав нашу сім’ю у ту тяжку хвилину, - каже Лариса Віталіївна. - Бо кожне добре слово, кожна допомога тоді для мене і синів означала дуже багато. Нехай Всемилостивий Господь воздасть вам, добрі люди, сторицею за чуйність і доброту. Спасибі за світлу пам’ять про Миколу Івановича.

Він пішов, залишивши світові добру родину і теплі спогади усім, хто його знав. А ще – хороший сад і розкішні кущі винограду, які ще багато літ будуть обдаровувати людей щедрими плодами, нагадуючи про дбайливі руки свого господаря.