Гіркий присмак

Написати в нашу газету мене змусила стаття про прямий телефонний зв’язок, що була розміщена в номері від 7 вересня. Саме там мене фактично звинуватили в нелюдяності.

Мова йшла про те, що, мовляв, сільський голова витребував плату за поховання колишньої жительки с. Сущани.

Я прекрасно знав покійну і ставився до неї з повагою. Але закон є закон. Вірніше, не власне закон, а рішення сесії сільської ради. До речі, та жінка, яка телефонувала зі скаргою на мене на прямий зв’язок, була свого часу сільським депутатом. Тож в рішенні від 19 березня 2015 року сказано, що за поховання на сільських цвинтарях стягується плата, якщо людина взагалі не була зареєстрована на території с. Сущани і, якщо народилася в селі, але потім виїхала з нього. У першому випадку це 4000 гривень, а у другому - 2500. Те, що сільський голова не має права давати якісь “знижки” чи “поблажки” лише за власним вподобанням - пояснювати не варто. Хоча тому, хто вирішив за “чужий кошт” видатися жалісливим, це теж відомо. Тож причина скарги, мабуть, не у прагненні допомогти ближньому.

По конкретній ситуації хочу ще внести ясність. Покійна не мала дітей, тож доки жила в селі, її доглядав соціальний працівник. Потім її забрали родичі на Чернігівщину. Покійна “переписала” на них свій земельний пай. Успадкували вони й її житло. Та згодом я дізнався, що бабусю переселяють до будинку престарілих! Не знаю, добре чи погано їй там було. Але, наскільки мені відомо, саме в “стардомі” (як кажуть в народі) вона й завершила свій життєвий шлях. І лише заповіт “поховати в рідному селі” спонукав, судячи з усього, рідню привезти її тіло в Сущани.

Тож виникає риторичне питання: від чого виникає гіркий присмак - від того, що сільський голова повівся за законом, чи від того, як склалися останні роки життя старенької? Тож хочу, щоб читачі “Вісника Кагарличчини” чисто по-людськи оцінили цю ситуацію та моральність “благодійників”, які хочуть виглядати в рожевому світлі, тримаючи за пазухою купу каменюк.