Читайте в районній газеті
«Вісник Кагарличчини»:
«БУЛО АЖ МОТОРОШНО ВІД ПУСТОТИ»
«УСІЄЮ СІМ’ЄЮ МИ ГРАЄМОСЬ... У ПІЖМУРКИ!»
День
Перемоги! Одне з найбільших свят нашого
народу. Свято перемоги не просто над ворогом, що паплюжив і плюндрував все на
своєму шляху, це свято відстояного ціною мільйонів життів майбутнього багатьох
народів і націй. Це свято величі духу й незборимої тяги до життя. Тож щорічне
вшановування в ці травневі дні пам’яті полеглих на фронтах, ветеранів війни, що
живуть серед нас, тих, хто в тилу самовіддано працював на перемогу, є навіть не традицією, а святим обов’язком
кожного з нас. Тож 9 травня кожне місто чи то село перетворюється в один
великий мітинг шани й скорботи.
Пройшли
урочистості й в населених пунктах Кагарличчини. Жителі району віддали шану
солдатам перемоги, услали братські могили, підніжжя меморіалів квітами й
вінками… Проте святкування Дня Перемоги на Кагарличчині мають одну особливість:
після урочистостей на місцях ми збираємось на меморіалі «Букринський плацдарм»
.
Не
стало виключенням і цьогорічне свято. В
урочистій обстановці до могили загиблим воїнам було покладено квіти районним
керівництвом, бойовими побратимами –
ветеранами Великої Вітчизняної війни, представниками підприємств, установ та
організацій та мешканцями й
гостями району.
Під час
мітингу в своїх виступах голова районної держадміністрації Тамара Телеш, голова
районної ради Роман Коваленко, член президії ради ветеранів району Григорій
Шульга та районний військовий комісар Володимир Швець привітали присутніх зі
святом, згадавши про подвиги бійців радянської армії, самовідданість
солдатських матерів та дружин. Подякували ветеранам за мирне сьогодення.
Ветеранам війни, що були присутні на
урочистостях, були вручені квіти та запашні короваї, виготовлені кагарлицькими
хлібопеками. А вихованці Стрітівської вищої кобзарської школи, районної Школи мистецтв, ансамбль викладачів РШМ
«Ретро», народний хор та оркестр
міського Будинку культури подарували всім,
хто зібрався того дня на меморіалі, патріотичні пісні та мелодії на тематику війни.
Біля
підніжжя гори всі бажаючі могли оглянути частину колекції полковника медичної
служби у відставці Валерія Конєва: патефон, “тьоркінську» гармонь, армійське
телефонне обладнання, радіо-приймач з бойового літака та ра-діолу часів війни, а також прослухати платівки із
піснями тих часів.
* *
*
Святковий
мітинг пройшов і у Кагарлицькому міському парку.
У своїх
виступах голова РДА Тамара Телеш,
міський голова Микола Бойченко, районний військовий комісар Володимир Швець, заступник голови районної
ради ветеранів Микола Орленко щиро вітали ветеранів зі святом і дякували за їх героїчний
подвиг. Чудові слова на адресу ветеранів прозвучали від школярів міської
ЗОШ № 2 ім. В. Дашенка. Доповіді
виступаючих перепліталися з виступами хорового колективу міського Центру
культури та дозвілля. Хореографічні
композиції прикрасили дійство.
Хвилиною
мовчання присутні вшанували полеглих у
боях воїнів. Пролунали залпи салюту.
Кожне свято
приносить нам нові мрії, надії, віру в краще життя, у добро. Нехай же вони
обов’язково здійсняться у ветеранів ВВВ,
солдатських вдів і матерів, працівників тилу! Світла пам’ять полеглим...
По східцях, що ведуть на другий
поверх хірургічного відділення ЦРЛ,
піднімалися два чоловіки: судячи
з вигляду, батько із сином. Може, ніхто б і не звернув на них уваги, якби руки обох не були зайняті незвичайною ношею: у кожній із
кінцівок, а у молодшого ще й під пахвою, були великі пухкі подушки. Цілих
п’ять.
Зупинившись
біля кабінету окуліста і відкривши двері до нього, чоловіки, складаючи подушки на стільці, одночасно
пояснювали лікарю Ніні Вітковіцькій:
- Ніно Олександрівно, це - передача від
вашої постійної пацієнтки Ніни Михайловської із Бендюгівки. Просила передати їх
у палату, яку ви обслуговуєте. А ще - особисту вдячність вам за увагу і турботу про неї…
А тим часом
у зелених «Жигулях» чоловіка, що припаркувалися біля під’їзду до хірургічного
відділення, витираючи хустинкою непрохані сльози, чекала на обох посланців
творець незвичайного подарунка для
лікарні. Самій занести у «свою» палату зроблені власноруч подушки вона просто
не могла через фізичну ваду – вже три роки, як практично втратила зір…
* *
*
Доля
приготувала у її житті стільки випробувань, які б зламали, стерли на порошок,
вбили всі почуття навіть людині-кременю. Починаючи з раннього дитинства. Їй
було всього 5-6 років, коли репресували батька. Напівсиротами з однією матір’ю залишилося 10 дітей один
одного менше. А невдовзі розпочалася війна. Найбільше, як відомо, у ній
постраждала Білорусія. І всі її страхіття довелося у повній мірі пережити
маленькій Ніні: спалені дощенту села, проживання у сирих землянках, голод, холод, страшні
злидні, криваву жорстокість чужоземних загарбників.
Настала
переможна весна 45-го. На руїни
батьківщини з фронтів поверталися чоловіки. Їх було небагато і в
основному каліки, але яка ж то була радість для родин, яким пощастило дочекатися годувальника.
Михайловські свого не діждалися. Десь там, на чужині, залишилася і його могила,
відвідати яку так і не випала
можливість.
Післявоєнні
дитинство і юність теж були безпросвітними
для всіх п’ятьох дітей, які
пережили сирітство, хвороби, війну, нестатки і вижили.
Хоча розривалася у труді бідна мати, щоб дати всім толк, допомагали вдові, слава Богу,
рідні і близькі. Власне, один із дядьків і витягнув Ніну із бідного білоруського села на Україну.
На Донбас, на шахту, на якій він був начальником. Прилаштував юну красуню у їдальню, де щодня харчувалися кілька тисяч гірників.
«Голова йшла обертом, - згадує Ніна
Семенівна, - коли відбувалася перезмінка. Від натовпу, незрозумілої мови,
кількості посуду». Але ці труднощі були
квітками у порівнянні з тими, через які вже пройшла. Її сумління, доброзичливість у стосунках з людьми розтоплювали недовіру навіть уроджених скептиків і песимістів, породжували взаємну симпатію до неї багатьох
людей. Малокультурні, сільські хлопці із української глибинки, які складали
більшість шахтарів, завербованих по так званих
«комсомольських путівках», враз ставали галантними і ввічливими кавалерами, наближаючись з тацями до касового апарату, за
яким сиділа «білоруска». Щоб сподобатися,
запам’ятатися їй. Зрештою, одному це вдалося. З’явилася молода сім’я,
згодом – первісток-син, комфортна квартира. Та міська ідилія тривала недовго.
На шахтах Макіївки
працювало багато виходців із Кагарличчини. Значна частина їх, відбувши
повинність, поверталися на батьківщину. Поклик предків, рідної землі кликав
туди і благополучного у всіх від-ношеннях передового забійника Михайла
Прокопенка.
* *
*
Мудрість
китайців відома по всьому світу. Бажаючи, наприклад, своєму недругу найбільшого
зла, вони не адресують йому страшні прокляття, не злословлять, як ми, а
обмежуються простою, здавалося б,
фразою: «Щоб ти жив у час перемін». Її глибокий зміст став зрозумілим для
багатьох з нас у останні роки, коли калейдоскопічні переміни
у всіх сферах людської діяльності стали приводом до появи короткого,
але влучного анекдоту: «Не встигнеш
звикнути до поганого життя, як воно стає ще гіршим».
Відділок
імені 17 партз’їзду Кагарлицького бурякорадгоспу, куди у 1956-му переїхала
сім’я, став для молодої матері справжньою цілиною, яку треба було піднімати.
У мовному спілкуванні, у звичаях, у
харчуванні, у нелегкій праці на важких чорноземах, у стосунках з людьми. На
відміну від затишної міської квартири на перших порах, наприклад,
довелося проживати у мазанці під соломою, спати на долівці, адже не було ні
ліжок, ні місця для трьох сімей. Тому незабаром почали будувати свою домівку,
економлячи і приробляючи при цьому кожну копійку. Диковинкою для неї були
величезні за своїми розмірами площі цукрових
буряків, як і сапи, якими доглядали за посівами. Дивним було ще багато
чого й іншого у новому житті. Але, як відомо,
старання і труд - все перетруть. А ще - доброта, чуйність, працелюбство. Як не було складно, але зрештою
перейшли у власний просторий будинок,
поповнили сім’ю дочкою, завели рідню і друзів, влаштувалися на постійну роботу.
Ніна
Семенівна ніколи не займала високих посад. Була простим продавцем магазину на
своєму відділку. І навіть, дочекавшись пен-сійного віку, ще продовжувала
працювати, бо її просто не було ким замінити. Бажаючих трудитися у торговому
закладі на забитому хуторі з двома
десятками людей не знаходилося, і керівництво Мирівського ССТ щорічно
умовляли її ще «трохи поробити». І вона
не могла відмовити, хоча вже жила у Бендюгівці, а добиратися у відділок доводилося пішки або на велосипеді
Буваючи
частенько у різних селах, із сумом спостерігаю таку картину: о 17-й годині окремі магазини вже закриті. У вихідні, коли в
населені пункти саме з’їжджається маса
людей, вони теж на замку. У неї так не було. Під час жнив, наприклад, вона приходила додому разом
із жниварями. Прибіжить під вечір додому
- попорається, і знову - за прилавок. І
лише коли затихали комбайни і механізатори дружним
кагалом відвідували заклад, тільки тоді і вона закінчувала робочий день.
І ще факт. У
сільські магазини хліб завозили
автолавки із Кагарлика. І так вже виходило, що частенько на хутір вони приїздили під час
обідньої перерви. У інших селах водіям
доводилося чекати продавця, а ось по Ніну Семенівну вони приїжджали прямо додому. Бо знали, що не
відмовить, залишить будь-яку справу, щоб не обтяжувати чеканням іншу людину.
Прийме хліб, а вже тоді пішки повертається додому «дообідувати». Знаючи про
такий «режим» роботи магазину на 17-му, ввічливість і доброзичливість його господарки, сюди приїздили торгувати
і шпендівці, і мирівчани, і люди із ставівських та бендюгівських хуторів.
Тридцять
років Ніна Семенівна віддала торгівлі. Має
відзнаку – «Ветеран праці», різні нагороди. Та найголовніший її здобуток
у праці – повага і шана людей. Навіть у Кагарлику, заводячи розмову про
колишній відділок імені 17 партз’їзду з незнайомою до цього людиною, я у багатьох
випадках чув від співрозмовників: «Знаю про радгосп, був там. У тутешньому магазині. Білоруска в ньому
торгує. Така приємна і добра людина…».
Авторитетом
з часом стала Ніна Семенівна і серед односельчан. Багатьох з них,
наприклад, привчила читати літературу.
Щотижня, відвідуючи Мирівське ССТ, обов’язково заходила у книжний магазин і
поверталася додому з пакунком книг. Для себе і для дітей. А вже потім із власної бібліотеки роздавала їх охочим до
читання.
Дехто вечорами приходив до неї по уроки вишивання,
крою та шиття, кулінарії, просто поговорити
з розумною, грамотною і щиро співчуваючою жінкою. Не випадково кілька
разів її обирали депутатом Бендюгівської
сільської ради.
* *
*
Наступний
удар долі дістався їй у 1991-му, коли
залишилася одна на забутому хуторі. Ночами, обливаючись гіркими сльозами, вдень
шукала розраду на роботі серед людей, а
ще в турботі про домашнє господарство та в чеканні на дітей і внуків. Останні,
зрештою, й умовили її позбутися корови,
а ще, після 8 років самотності, погодитися на пропозицію жити разом у такого ж вдівця, як сама, із сусідньої
Бендюгівки…
У новій
сім’ї теж складалося якнайкраще. З таким
же роботящим і хазяйновитим чоловіком,
як са-ма, доглядали обидва городи, тримали господарст-во, поріднили між собою дітей.
І тут
трапилося найстрашніше. Чи то недогляд лікарів, до яких зверталася, чи вічна нестача часу подбати про
здоров’я, чи гіркі розпачливі сльози,
виплакані за життя, затьмарили їй світ.
Хвороба прогресувала так швидко, що згодом не допомогла ні операція, ні
консультації у світил.
Я
спробував на кілька хвилин уявити себе
на місці Ніни Семенівни. І стало страшно. Від безпорадності, без контакту зі
світом, без можливості читати, милуватися природою, весняною палітрою фарб,
бачити рідні і знайомі обличчя.
А вона вже
четвертий рік несе цей гіркий і тяжкий
хрест. З властивими їй терплячістю, гідністю, прагненням творити добро дітям, сім’ї, всім людям. Пере, годує
поросят, гладить, готує їсти. За її біляшами з капустою, ревенем чи яблуками
онуки і нині стають у чергу.
Два рази на
рік Н. С. Михайловська проходить профілактику у окуліста ЦРЛ, щоб зберегти хоч
оті 7 відсотків зору на одному оці, що залишилися. Відчувши убогість лікарняних подушок, і
вирішила зробити для палати, у якій
перебувала, свій скромний подарунок.
* *
*
5 травня у
Ніни Семенівни був ювілей. Знаю, що найкращим подарунком для неї було б знову
побачити світ. Хоч на день, хоч на хвилинку, щоб запам’ятати на все життя, що
залишилось, рідні обличчя дітей, внуків, інших родичів. На жаль, її заповітна мрія уже ніколи не здійсниться. Якби вона цього не
хотіла. Тому хай відсутність сонячного
світла їй хоч частково компенсують щира любов і повага до неї її рідних і
близьких. А ще - оця розповідь про неї і
її нелегке життя.
Михайло СЛАВСЬКИЙ.
У світлі пасхальні дні відзначив ювілей настоятель Слобідського храму св.в. Іоакима й Анни, один із фундаторів відродження духовних святинь в районі, протоієрей Феодор Кобиляцький. На увагу до церковних заслуг ювіляра у сільському храмі відбулися божественна літургія та подячний молебень, які провів архієпископ Білоцерківський і Богуславський Митрофан. Він же від імені мит-рополита Київського і всієї України, предстоятеля Української Православної Церкви Володимира вручив імениннику орден Преподобного Нестора Літописця (на знімку).
«БУЛО АЖ
МОТОРОШНО ВІД ПУСТОТИ»
Леонід Персатий (на знімку) - звичайний водій служби
пожежної охорони, працює в СДПЧ-29 майже 8 років, з 2000-го. Проживає у с.
Липовець з того часу, коли його дружині - Ніні Петрученко - виділили там житло у 1995 році як молодому спеціалісту -
вчителю іноземної мови. В родині росте 2
дітей - Аня і Олексій - 16 і 15 років.
Нині вони студенти Богуславського коледжу.
Леоніду
Миколайовичу не було й 30-ти, як він побував у Чорнобилі 1986-го. Пробув там
всього 1 добу - 8 травня, зате
запам’ятав той час на все життя.
Направили Персатого
на роботу в Чорнобиль наказовим порядком з військкомату, як це було і з
багатьма. На той час Леонід Миколайович проживав на Обухівщині і працював у
колгоспі. “Якби я відмовився, то довелося б служити в Чорнобилі аж 3 місяці, -
розповідає мій співбесідник. - Ми грузилися екскаваторами, іншою технікою і
вивозили її в Макарівський район. Що вразило? Абсолютно пусте місце! Там не
було жителів, одні собаки й коти бродили по дорогах. Ще корови блукали та інша скотина. Їдеш - а людей нема!
Аж моторошно від цієї пустоти...”
Ні Леонід
Персатий, ні всі інші, такі, як він, не
знали, що їх чекало. Більшість
ліквідаторів на сьогодні відійшли у
вічність із за невиліковних хвороб. “Жара була страшенна, - продовжує Леонід
Миколайович. - Але нам наказали закрити
кабіну і вікна. З нас тік піт і ми дуже заздрили солдатам, які їхали на БТРі і зупинилися покупатися в
річці. Скільки ми отримали рентгенів
радіації - ніхто не знав. Бо ніхто її нам не вимірював. Єдине обмундирування,
яке нам виділили, - пов’язки на
голову. Після такого відрядження 8 травня я відчував сильну слабкість,
мене кидало в піт, дуже крутилася голова. Були й такі випадки - голова закрутилася, ноги ватяні,
впав, лежиш... Полежав на землі, попустило, тоді встав і помаленьку пішов. Нині
також дуже часто болить голова. Хоча я вже й на пенсії, та все ж працюю -
діти вчаться, на ноги стають, треба допомагати”.
Офіційно
ліквідатором на ЧАЕС Персатий став аж у
1992 році. Виходжувати документи
довелося дуже довго. “Якби не зберігся мій путівний лист, то й на пенсії
не був би ще, - сміється Леонід Миколайович. - Їздив ще й у Макарів,
шукав письмові підтвердження, що там вигружався...”.
Пільги,
якими користується ліквідатор, вважає достатніми. От тільки пенсія малувата - 500 з лишнім гривень. Зате путівки на оздоровлення брати не відмовляється. Як каже: “Куди дадуть”. Чи то в Крим
(правда, путівки йому дістаються тільки
в холодні періоди), чи то в інші місця.
Персатий не скаржиться ні на кого і ні на що. Єдине, чого хоче цей чоловік - щоб
діти стали хорошими людьми. І навіть не так важливо - будуть вони колись працювати вчителями початкових класів
і англійської мови як мама, на кого й
вчаться. Головне - щоб йшли по життю чесно й гідно.
“Нас на
“пожарці” залишилось двоє ліквідаторів -
Юра Мельничук і я. Хоча Юра з недавнього часу теж не працює. Усіх
померлих разом з керівництвом провідуємо
на кладовищі - несемо квіти, вінки, поминаємо добрим словом...”.
У кінці
нашої розмови я запитала Леоніда
Миколайовича - чи вважає він себе героєм?
“Господи, не робіть тільки з мене героя! Все, що я робив - то тільки чітко й добросовісно виконував наказ і свою
роботу!” - відповів співбесідник зі скромністю, властивою йому.
Наталія КРАВЕЦЬ.
«УСІЄЮ
СІМ’ЄЮ МИ ГРАЄМОСЬ... У ПІЖМУРКИ!»
Подружжя
Міщенків – Сергій Олексійович та Олена Василівна, що живуть у селі Горохуватка,
маючи своїх двох дітей, створили прийомну сім’ю, взявши на виховання двох
хлопчиків. І зупинятися на цьому не збираються.
До
будинку Міщенків – місцевого священика та домогосподарки (слюсаря за спеціальністю),
які родом з Донецького краю, ми завітали наприкінці 2007-го. Нас зустріли
чоловік і дружина, їх двоє діток – школярі – Коля і Катруся.
Найменші ж – Коля і Дмитрик – були у садочку. А тому,
коли з нього повернулися, їх зразу заспокоїли: “Не бійтеся, це просто гості.
Вас ніхто не забере”.
«Я повинна за когось турбуватись»
- У Білій
Церкві у дитбудинку нам сказали: “Є два хлопчики 5 років, вони обоє з
Бородянського району, - розповідає Олена Василівна, - у них навіть 18
днів різниці у народженні!”. Хлопчики ще в дитбудинку були друзями, а подружжя
Міщенків поріднило їх і зробило братами.
Коли у сім’ї
вже є діти – що штовхає батьків їхати і брати ще інших дітей? Олена Міщенко
пояснює, що «по природі своїй» вона така людина, яка обов’язково повинна за
когось переживати. І на своїх двох дітках вирішили не зупинятися . А як я
запитала – чи буде ще продовження, Олена твердо відповіла: ”Обов’язково!”.
Під ковдрою – іграшки і цукерки
- Вже 2
місяці ми всі жили як сім’я, але в менших хлопчиків ще був дух дитячого
будинку. Напевне, спрацьовував механізм самозахисту. Зараз вони вже зовсім
інші. А виросли як! У Діми, бувало, відкриємо ковдру, а там – іграшки, цукерки,
печиво. Він усе це ховав, щоб ніхто не відібрав. Ми йому кажемо: “Тобі ж
незручно спати”. А він відповідає: “Нехай буде. Мені так добре”.
Зараз уже в
будинку Міщенків цукерки й солодкі палички лежать на столі, ніхто їх не ховає
під подушку, з ними ніхто не носиться і не боїться випустити з рук, щоб
ненароком хтось не забрав собі. «Вони як прийшли до нас, - продовжує Олена, -
то їли тільки суп, борщ, кашу і чай. Про інші страви в них просто не було
поняття. У Колі навіть до істерики доходило. Коли ми зварили пельмені – він
запанікував: ”Не буду це їсти!”. Як виявилося, він просто не їв їх раніше і
тому боявся. Ми йому показуємо, пояснюємо: “Спробуй! Це дуже смачно! Подивись –
всі їдять: і Коля,і Катя,і Діма,і ми з татом…” Ні. Тепер наш Коля звик до того,
що достатньо бачити, що той чи інший продукт куштує тато чи мама і з їжею
«страхи» зникли. Виявляється, наш Коля навіть гірчицю любить!”
Пройшло 8
місяців, як менші діти живуть в сім’ї. “Ким Ви бачите їх в майбутньому?”-
запитую в господарів. «Я вчу їх жити по-християнськи, - відповідає Сергій
Олексійович. – Вести при цьому гідний людини спосіб життя. А там уже кому що
буде до душі …». Коля сказав, що буде
військовим, Діма – пожежником. Тому мама їм тепер нагадує: щоб стати військовим
і пожежником, треба гарно їсти і ставати сильними.
«Дядя папа» і
«тьотя мама»
Татом і
мамою хлопчики почали називати подружжя Міщенків з перших днів. Спочатку
забувалися і звучало «тьотя-мама»,але потім тільки «мама». «А на мене зразу, як
ми приїхали, сказали «дядя-папа», - не приховуючи гордості, з посмішкою на
обличчі заявив Сергій Олексі-йович.
Колю свого
часу хотіла всиновити одна актриса. Але хлопчик дуже хотів тата. Артистка ж
чоловіка не мала. До речі, і в гості до Міщенків вона приїздила, попередньо
віднайшовши усі координати родини,телефонувала і просила дозволу навідати їх.
Та коли приїхала, дуже здивувалася і пораділа тим змінам, які побачила в
хлопчикові. « Ми дозволили їй приїжджати й надалі, спілкуватися з нашими
дітьми. Але Коля боявся говорити з гостею – а що як забере від мами з татом? –
розповідає Олена Василівна. – Але гостя наша сказала: “Я їду додому шокована. Я
ніколи не думала, що ця дитина може так змінитися”. Діма наш адаптовувався
швидше, а от за Колю ми справді боялися. Коля дуже хотів мати тата і з першого дня він спав разом з ним”.
Шкода біологічних
матерів
Родина
Міщенків і працює разом, і навіть … грається. «Ми і молотили разом, і орали, -
розповідає отець Сергій, - то, звичайно, дітвору беру з собою і в трактор, і в
машину – їх радощам немає меж, вони аж пищать від задоволення!»
- Як Ви поділили обов’язки між дітьми? –
запитую.
Олена: -
Менші - Коля й Діма - прибирають за собою іграшки. Старший Коля вже допомагає
по господарству,Катруся може підмести підлогу й помити посуд. Я, звичайно,
розумію, що вона помита не зовсім добре, але все одно хвалю її за допомогу, а
потім тихенько перемиваю. Я не хочу відбивати бажання дітей допомагати. Хлопці
наші й дрова носять, і картоплю з нами копали й перебирали. Діти навіть
допомагали її відбирати по сортах. Діти у нас добрі і товариські.У нас у дворі
ледве не вся вулиця дітвори – і місцеві, і діти дачників …
- А як Ви
дітей заохочуєте?
Олена: -
Погладила по голівці, притулила до себе, поцілувала … Діти, як і все живе,
люблять ласку. Якщо вони себе гарно поводять, тато їм купує або пістолети, або
інші цяцьки. Перші дні їх , правда, вистачало на півгодини. Чи то діти самі їх
так трощили, чи то виробник дитячих іграшок такий не надійний. Зараз такі
пістолети тримаються вже 2-3 дні. Це для нас прогрес (посміхається).
- Діти є
діти, це зрозуміло. І шкоду якусь зроблять, не без цього…Ви якось їх караєте?
Олена: -
Можу поставити в куток. Коля-менший може відразу вибачитися і пообіцяти, що не
буде робити подібного. А от Діма намагається змиритися з ситуацією, заспокоїти
себе і навіть розрадити – віршики собі порозказує, пісеньки поспіває…
- У які ігри граєте разом з дітьми?
Олена: - І
в машинки граємось, і в пістолети, і в піжмурки! Чого тільки немає! І в
приставки.Хочемо взяти в кредит комп’ютер. Наші менші діти ходять в садочок.
Якщо в церкві тепло – водимо їх на службу. У наших дітей багато іграшок, DVD з
мультфільмами.
- Які страви найбільше полюбляють діти
Міщенків?
Олена: -
Як щирі українці – картоплю – смажену, топтанку! Потім випічка: пиріжки,
рулети; млинці, оселедці, мариновані помідори, корейська морква. Я вже тихенько
радію, що не тільки каша, суп і борщ їх улюблена страва, як було в інтернаті.
- Ще Горький писав, що любити дітей і курка
вміє, а ось виховувати їх… Можливо, вже власні премудрості з’явилися стосовно
виховання дітей?
Олена: -
Кожна мама, напевне, знає свою дитину. Тому повинна знати й усі підходи до неї.
Або обов’яз-ково шукати їх. Ми ще як
тільки поженились, чоловік сказав, що в нас буде багато дітей і нас повинно
бути багато. Сьогодні наша сила – у нашій згуртованості.
А взагалі у
нас є плани стосовно землі під забудову. Ми надіємось, що діти залишаться з
нами в селі, а там буде видно…
Ще хочу
сказати, що свого часу ми були на тренінгу – своєрідних курсах, навчанні для
тих, хто хоче зробити собі прийомну
сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу. І тоді, і зараз я ніяк не можу змиритися з поняттям «біологічна мама». У
мене немає до них ненависті. Мені просто їх шкода. Ось до Діми так звана «біологічна мама» за 5 років
жодного разу не прийшла, щоб побачити, не те що провідати і принести гостинця.
- Ви її засуджуєте?
Олена: - Я
не можу когось судити. Мені її жаль. За її величезну втрату. Якщо ж говорити
про Колю, то він ще не знає, що в нього навіть є братики й сестрички.
- А чому Ви
не хочете своїх малюків всиновити?
Олена: -
Нам на тренінгу пояснювали, що у дітей
із прийомних сімей більше шансів здобути освіту. Ось, наприклад, Діма у нас –
дуже розумна дитина. Захоче в інститут вступити – зможе розраховувати на
пільги, на гроші, які отримуємо на них зараз. Якщо ж у когось з їх колишніх
сімей спадщина, то нехай вона собі буде. Хоча, на це ми не дуже й розраховуємо.
Та все ж першоопорою для дитини є допомога від держави.
- Батюшка
(Сергій Олексійович) – при церкві. А чим займаєтесь Ви?
Олена: -
У нас по статусу хтось один повинен бути
дома. Батюшка у школі ще викладає біблійну історію й християнську етику.
- Маєте господарство?
Олена: - Позбулися, слава Богу (сміється). Було й 4
корови, і кінь, і кури, і кролі.
Хочемо
створити дитячий будинок
- Мені цікаво почути Вашу думку – що можна
зробити, щоб наші інтернати й дитячі будинки стали пустими, щоб не залишилося
дітей, у яких немає батьків?
Сергій: -
Дорослі люди насамперед повинні твердо
знати, що вони хочуть дітей, а не компенсацій від держави. Ніяких «показух» і
матеріальних зацікавленостей!
Я хочу, щоб
наші діти вчились жити за православними поняттями. Щоб, потрапивши у якісь життєві перевороти, не схибили, а
тримали лінію християнина. Що сьогодні можна побачити? Алкоголізм, наркоманію,
деградацію молодих людей. Я у свій час скільки зможу – стільки й рятуватиму
таких людей. Бо це - найстрашніше.
На жаль,
усіх дітей не візьмеш. Але нам би дуже хотілося створити свій дитячий будинок.
Авт.
Спілкуючись із подружжям Міщенків та зазираючи в очі хлопчиків, я зрозуміла, що
на двоє дітей світ став щасливішим. Міщенки справді віддають себе дітям…
Наталія
КРАВЕЦЬ.
Фото автора.
Р. S.
Прийомна сім’я – вихід для людей, які не мо-жуть мати власних дітей, а також
для дітей, котрі мріють про найсокровенніше – мати люблячих тата і маму, міцну
сім’ю.
Усіх, кого
зацікавив даний матеріал, хто наважився
створити прийомну сім’ю і потребує консультативної і юридичної допомоги,
телефонуйте 5-14-40, 6-11-65 або
звертайтеся за адресою: м. Кагарлик,
вул. Незалежності, РДА, 3-й поверх, каб. 320-321.